Завантажити

подруга, повновидіша й ефектніша власниця розкішної копички сліпучо-каштанового волосся. – Зараз когось гальмонемо! Дістань там води – мені геть у горлі пересохло!
Подруги випили води, віддихались.
– Ну й що ж він тобі відказав? – продовжила перервану розмову білявка.
– Та що! – дратівливо махнула рукою каштанокоса. – Що натякаючи на „будь-який каприз”, він, бачте, мав на думці інше; що в нього за душею аніцента і що він не те що на пароплавчику – на трамваї мене не покатає – ні за що! Уявляєш, який жлоб!
Білявка тихо зітхнула:
– Але ж він і симпотний...
– Та в мене тих симпотних!.. І всі чогось такі жлоби! Це що, я їх повинна утримувати!?
– Ех, Маринко, і ніяк тобі не догодиш: той не такий і той...
– Бо жлоби! Була б я, приміром, позашлюбною донькою Біла Гейтса, тоді інший макар, а так... кортить же відтягнутись по справжньому! А вони: якщо при бабках – пузаті жонатики, а як Аполон – так і знай – голота! Кругом, Лесько, не життя – сірятина. Присягаюся: оце впало б мені зараз тисяч із півста зелені – усе до копійки проциндрила б десь на Кіпрі; на Кіпрі, кажуть, розслабон божественний! Два віки не живемо!
– Розкатала губу! – хмикнула білявка.
Цієї миті з-за закруту недалекого перехрестя вигулькнув білий мікроавтобус. Марина рішуче підвела руку. Бус зупинився.
– Добрий день! До Богуслава візьмете?
– Заплигуйте дівчатка! – невисокий, доладно стуленої статури, чоловік, чия молодість уже минула, а „середні літа” ще не настали, зістрибнув з пасажирського сидіння й відчинив подругам дверцята до вантажного відділення. – Приземлюйтесь он на приставного стільчика. Даруйте, спереду зайнято!
Бус рушив.
– Куди, до мами чи до кавалерів? – повернувся упівоберта до дівчат водій.
„Нічогенький, – відзначила собі Марина. – Схожий на того, як його, – Алена Делона! Тільки ж теж, либонь, жлоб. А вже жонатик напевно...”
– До кавалерів! – відказала вголос.
– А твоя подруга що, балакать не вміє?
Леся мовчала.
– А то ми можемо й розговорити! – похмуро озвався той, що сидів посередині.
„ Куди тобі! – зневажливо зиркнула на нього Марина. – Дрібний, миршавий, чорний наче циганчук, тільки й відміна, що волосся пряме. Ще й хрумаєш усе безперестанку, не наївся?”
– Ну на якого ти лякаєш дівчаток, – знову заговорив водій. – Дівчаток лякати не годиться. Їх треба любити, правда ж дівчатка?
– Пильнуй за дорогою! – огризнувся „циганчук”.
Третій, той що відчиняв пасажиркам двері, мовчав.
За кілька хвилин, головно зусиллями балакучого водія, познайомились. „Делон” назвався чудернацьким іменням Ріпа, „циганчука” звали Олегом, а мовчазного – Борисом. У Богуслав мікроавтобус вкотився, коли Ріпа саме вициганював у Марини телефончик. Та віджартовувалась. Раптом до неї озирнувся Борис:
– Та скажи вже, чого там, комизишся! Ач, який він у нас красунчик! – На Борисових вустах зміїлася холодна посмішка і в очах... таких очей дівчина ще ніколи не бачила: там володарювала крига. І зневага. До всіх...
– Ет, дядьку Борисе, – дещо знічено відказала Марина. – Ну нащо йому мій телефон? Ще жінка побачить – скандал здійме!
– Дядьку? – Борис опустив очі, його голос стишився. – Дякуй Богові, що нам ніколи, а то показав би я тобі дядька! Я таких як ти...
– Станьте, будь ласка, тут! – випалила Леся.
– О, заговорила! – зрадів Ріпа.
Подруги вийшли. На несміливу спробу заплатити водій лише зневажливо хмикнув:
– Залиште собі на морозиво!
Сутеніло. Але все ще було спекотно.

– А що, кльові сосочки! – порушив мовчанку Ріпа. – Свіженькі! Шкода, не дала Маринка телефону. Хоча, здається, зиркала на мене голодно, ха – кохання з першого погляду! Просто відстань дуже мала. Ще б кілометрів зо п’ять...
– Тебе послухаєш, то за тобою всі тьолки табунами бігають! – буркнув Олег. – Про діло треба мислити! Начорта ти їм взагалі ставав?
– Слухай, кінчай уже лущати своїми чіпсами, – огризнувся Ріпа. – Можеш ти хоча б коли не чвакати?
– Про діло не мислити треба, – Борис смачно сплюнув крізь відчинене вікно, – його треба робити! Дай подимлю, чи що!
Ріпа простягнув товаришеві пачку „мальборо”. Борис дістав з кишені запальничку у формі маленького кумедного пожежника, прикурив, та вже за кілька затяжок гидливо пожбурив сигарету в сутінки:
– Станеш десь, куплю собі „прими”. Не можу я смалити цю вашу погань!

Білий мікроавтобус марки „Фольксваген” повільно холонув у густих хащах дикої маслини, а зовсім поруч, у якихось десяти – п’ятнадцяти кроках вгадувалась тепла темна смуга розпеченої за день асфальтівки. Від шосе буса важко було б помітити навіть удень, зате дорога звідси, з узгірку, добре простежувалась у обидва боки не менше, як на кілометр, і спостерігати за нею можна було прямо з кабіни.
Це було „їхнє” місце.

Звичайно, ідея належала Борисові. За кілька тижнів по тому, як Ріпа пригнав з Польщі „Фольксвагена” і

читати