Завантажити

усі. Вигукне було котрийсь із хлопців: „Біжім за посадку, по горох!” – усі зриваються, а він: „Не знаю, піду маму спитаю !” Або гуртуються всі на ставок – купатись, а він знову: „Мама мене не пускає – вода холодна!” Мамій! Або зайду було до нього, так просто, всі порозбігались – ні з ким погратися. „Ходім, – кажу, – на вулицю!” А він сидить, книжку читає. „ Не хочеться, – каже, – знаєш, яка книжка цікава!” Ну хіба не пришелепа? Скільки забійних розваг можна вигадати, а він – книжка! Взимку гасаємо всі, аж пара з нас хмарами: то на льоду в хокей, то з гори спускаємось на санках, а він стоїть десь ізбоку, хустками хрест-на-хрест поперев’язуваний – мерзне! Жде, поки мама обідать гукне!
Раз я прямо не витримав: зайшов до нього. „Гайда, – кажу, – нам одного не вистачає на майданчику!” А він сидить, блюдечко перед ним з варенням – чай п’є. Ну хто це при розумі посеред білого дня чай питиме! Тут забіг до хати, скибку в воду вмочив, цукром посипав і гей – рви далі! А цей... „М-м, – довбешкою мотає, – холодно!” Ну я й плюнув йому в чашку! А воно як окунь: баньки вилупило й ротиком плямкає безгучно, не зна, що казати. Ми в хаті самі були – і пожалітись йому бідолашному нікому. А потім плямкало скривилось, губка затремтіла й слізки на оченятах. Одне слово – слинько!
А в школі, класі здається в четвертому, він ще й не такий номер замандьорив – втріскався! Ото було реготу! Увесь клас над сердешним Толиком потішався.
Привели тоді до нас новеньку: чемна, акуратна, в окулярах – Валерія. Ще й „штокає” по російському! Та нічого там аж такого вже не було, але наш мамійчик закохався в неї по самісінькі вуха. Никає школою, мов сновида, нічого навкруг не бачить, аж за парти чіпляється, і такими поглядами в чотириоку стріляє! Ну нам аж животи позсудомлювало, поки ми пирскали та гиготіли з нашого дурника, а вона плаває класом, наче пава, носа задерла, буцімто нічого не помічає, але видно, що кайфує. Я не втерпів – зіштовхнув їх два-три рази лобешниками, ніби ненавмисно, то вони таких раків пекли та хутенько по кутках розбігалися, наче шкоду якусь вчинили.
А то на уроці фізкультури... Фізрук саме десь вийшов, ми – хто м’ячиком перепасовується, хто просто собі стоїть. Та пава стовбичила якраз біля турніка, з дівчатами теревенила, коли дивлюсь: наш міхом прибитий „Ромео” підходить і, підскочивши, хапається за поперечину. Це Толик збирався їй показати, який він спортсмен. І що б він їй, цікаво, показав? У нього ж на обох руках м’язів, як на хвості в горобця!
Ну висить він, розгойдується, ніжками-сірничками кумедно подригує, а вона стоїть, наче з подругою ляпає, але бачу: й на нього крізь окуляри косує: Ну покажи, мовляв, на що здатний! А я ззаду підбіг та смик його за штанці й донизу. Та разом із трусами!
О, на це варто було подивитись! Воно, нещасне, одразу – хрясь на підлогу, тоді схопилося й, підтягуючи на ходу штани, – геть із спортзалу! Вилетів як куля! А тут саме вчитель заходить. „Що таке?” – питає. „Та, – кажу, – оце в Толика живіт заболів, то він у туалет побіг!” Сміху було...
Нащо я його принижував? Чому щоразу, бачачи Толика, я просто несамовитів? Що зі мною робилося? Чи з нами?..

Вода. І звідки вона береться? Капає зі стелі поволі, нудно й монотонно. І рідко. Може краплина за хвилину. А може за годину – звідки мені знати? У мене ж годинника немає. Але капає завжди, вдень і вночі. Напевно вдень і вночі. Як це воно зветься – конденсат? Вода зволожує мій одяг, зволожує постіль. Потім певно знову випаровується, щоб випасти росою на стелі і знов капнути вниз. Кругообіг. Ти бач, згадав забуте слово. Ще з підручника.
Згадав... Так, згадувати – це єдине, що мені залишилось. І думати. Про воду, наприклад. Зараз підставлю долоню й чекатиму поки на неї впаде краплина. Скільки чекатиму? Хтозна – годинника в мене немає. А нащо мені годинник? Нащо взагалі годинники? Вимірювати час?
А що це, час?
Навіщо він?
І чи існує він взагалі?


Вихопились! Випручались із самісінької пащі червоно-синього звіра коли вже, гадалося, мали зімкнутись щелепи. Таки вихопились!...
Додому бус летів мов на крилах. Сиділи, нервово курили, Олег марно нишпорив по кишенях, вишукуючи їстівного, озирались. Але за ними мчала тільки ніч. Одразу вирішили зав’язати, нічого спокушати долю. Здати товар, розкинути бабки і... Може згодом, може колись... а поки занишкнути, розчинитись...
А таки вихопились! Борис смоктав сигарету за сигаретою і жбурляв недопалки геть...
З Києва поверталися задоволені: Дорогою ніхто не спинив, не перевірив, і оборудку прокрутили, вважали, вдало. Двадцять дві тисячі доларів гріли Борисову кишеню, та докласти те, що приховано, – нормально! Усього шістдесят три тисячі, по двадцять одній на буца. Приїдуть – розділять.
Ріпа замріяно пас поглядом сіру стрічку шосе. Гроші, гроші просилися в діло негайно! Розкрутити справу по справжньому, зіп’ястися на ноги, звести власний магазин, найняти персонал! „Куріпченко й компанія!” Ні –

читати