Завантажити

— Ну, це само собою... — жвавіше промовив Бондар, rt
— А тимчасом, — звернувся Павло Михайлович до созівців, — про свої резерви подумайте. Скореняйтесь міцніше. Хай кожен спочатку хоч одного селянина, найближчого товариша, перетягне на свій бік. Треба на маківку горбка — все поле брати для созу.
— Постараємося, Павле Михайловичу, — першим обізвався Мірошниченко. — Сусідничати з куркулями не будемо. В болота їх спустимо.
— Е, не кажіть мені, і болота для них, значить, шкода. В Майдані Соболівському, знаю, комунари з плавнів такий урожай гребуть, — завзято виступив наперед Варивон.
— Звідки ж ти знаєш? — ледве стримуючись од сміху, запитав Іван Тимофійович.
— Як звідки? — спочатку хотів обуритись Варивон, але вчасно спохватився. — Багато людей про це говорять.
— А треба, щоб усі говорили, знали; щоб нове, як з води, піднімалося перед людськими очима, — уважно подивився Павло Михайлович на Варивона.
— І я так увесь час думав... Усім парубкам і сусідам порозказував, — перехвалив себе Варивон, а Іван Тимофійович, чмихнувши, одвернувся від нього.
З долини табуном куріпок випорхнуло кілька жіночих постатей.
— Дівчата спішать до нас! — підвівся навшпиньки Варивон.
— Та ні. Наші баби! — здивовано промовив Степан Кушнір. — Тільки твоєї, Іване Тимофійовичу, нема.
— То й добре: менше репету буде, — занепокоєно дивиться вниз Іван Тимофійович. — Видно, підстроїли усякі елементи. Гляди, ще така баталія почнеться!
— Мені здається, жінки миролюбно настроєні. Не йдуть, а пливуть, — весело покосився Мірошниченко на Бондаря.
— Знаємо цих плаваючих лебедів, — заперечливо захитав головою і стишив голос. — Як осоромлять нас перед товаришем Савченком... Ну ніде від них не укриєшся. Свириде Яковлевичу, перепинимо їх? Може, трохи полум'я зіб'ємо.
— Не варто, — пильно стежив за жінками Свирид Яковлевич. — Полум'я у них, здається, ясне.
— Чи не жарко нам стане від нього?
Жінки підійшли до межі, ніяково зупинилися, привітались і освітили чоловіків поглядами, переповненими сподівань. Цю мить надовго запам'ятав Іван Тимофійович, в душі дякуючи і з захопленням стежачи за невеликим гуртком. «Це підмога наша».
Зразу ж голови, запнуті кольоровими хустками, зачаровано, наче соняшники, почали повертатися до сонця, вбираючи очима сподівану землю.
— Як дівчата, грають очима, — нахилився Варивон до Бондаря.
— Зараз вони заграють, — пообіцяв Іван Тимофійович, але сам ледве не сміявся.
Струнка чорноока Ольга Вікторівна, дружина Кушніра, перша напалася на чоловіка:
— Нічого сказати, теж мені активісти — ідуть землю вибирати, а жінкам хоч би слово... — владно і насмішкувато дивиться на Степана.
— Каюсь, каюся, жінко, — розвів руками Кушнір.
— Бачу, як ти каєшся. Безсовісний!
— Авжеж, безсовісні.
— Де це видано, де це чувано, щоб від жінок...
— Хитруни!
— Я дома своєму нахитрую!
— Почалися дебати, — всміхаючись, махнув рукою Іван Тимофійович, і жаль ворухнувся, що дома його чекає не добрий усміх, а гризня.
— Та ми збирались вам сказати...
— Збиралися. Як свекор пелюшки прати.
— Так їх, так їх, — посміхаючись, кидає Павло Михайлович. — Хай не забувають своїх дружин.
І якось зразу сміх переплівся з жартами та вдавано не-вдоволеним бурмотінням жінок. Великі слова про землю переснувалися з іншими, значущими, надійними, і незабаром чоловіки та їхні дружини, як у молодості, поруч почали спускатися крутою стежкою до Бугу. Важкі, напрацьовані руки надійно притримували жінок, і ті молоділи, бралися тихим надвечірнім рум'янцем.
Сонце саме черкнулося рухливого плеса і велично відбилося на кожній хвилі. Тепер уже десятки сонць котилися через усю ріку до самого берега, де біля нового дубка стояли селяни з жінками.
На великому човні помістилися усі созівці, ловлячи кожне слово Павла Михайловича.
Він сидів на прові5, обличчям до людей, задуманий і сивий, як голуб... Здається, зовсім недавно на засланні, в далекому Сибіру, отак спочивав на дерев'яних суднах, весь у смолі і в гнилому пухові порубаних, розтріпаних мотузків, якими конопатив щойно вирубані, звільнені з льоду кораблі... Навіть прибережні дерева, здалося, загуділи напруженими парусами.
Велике життя, мов два рукави однієї річки, єднало минуле з сьогоднішнім і пробивалося вперед. І немолодий, посічений зморшками чоловік хвилювався, як в молодості, хвилюються... Це не якась чергова промова легковажного оратора, зовні блискуча чи легковісна, з роєм полови над миршавим струмочком думок. Це слово, що має прорости в людському серці, стати на озброєнні в непримиренній боротьбі, закрасуватися в крапнистій творчій роботі. Вагу слова Савченко знав: він мав щастя слухати Леніна в сімнадцятому році; він бачив Леніна таким, яким його викарбувала у віках сама історія.
Як зачаровані, слухали Савченка селяни. Недовірливий скептицизм, чіпка, устояна обережність,

читати