Завантажити

зелений Великий шлях, шумить розлогими липами, що чули на своєму віку пісні Кармалюка і Котовського, Щорса і Боженка; далеко поміж садів з долини випливає невелике село і вклоняється тобі велика дорога. Десь за вибалком обзивається коса косі, як серце серцю, і знову стихає на високій прозорій ноті.
З мокрого лоба відкинув довгий чуб, долонею провів понад бровами, і знову голубі очі засяяли в кипучому затінку колосся. Одним помахом підрізав дві волошки, і вони злякано затремтіли на холодному покосі.
Що його тепер гризло? Він і сам не міг дібрати. Чогось невловимого було жаль, чи то пройдених років, чи тої любові, що тільки серце роз'ятрила, вгорнула попелом, з-під якого і жару не видно. А може, знову прийшло те напівзабуте дороге чуття?.. Дурниці! Не міг він зразу покохати Югину: бачив кращих за неї, красивіші дівчата заглядали йому в очі і не знаходили того щедрого блищика, що краще за всяке слово промовляє. Після першого кохання, коли одні наосліп віддаються любовним хвилям і закручуються в гарячому чи теплому, щирому чи підробленому круговороті, мало відрізняючи животворні струмені від каламуті, а інші тугіше замикаються в собі, неначе скойка, — він став суворим, вимогливим до себе й інших.
«Дівчина повинна бути чиста, як у весняній воді скупана, щоб ніякої тіні не лягло між мною і нею, бо тінь ту не винесеш з серця, не присиплеш піском. Не посаг, а честь красить молоду».
Не мало відшуміло, утекло до моря води од тих незабутніх днів. Щоденна робота від ранку до вечора — завзята, як перший грім, або гаряча, важка, мов спраглі жнива, робота до болю в усьому тілі — втихомирювала його, давала розраду. І, наче зерно в засіку, лежали в серці Дмитра невисіяні чуття. І ось тепер невідома тривога заповзала в сховок. Хотів заглушити її знову-таки працею.
Не для багатства так ревно робив Дмитро. Він любив поле, як син любить матір, він, здавалось, навіть відчував, як проростає зерно в землі; ходив дивитися за кілька верстов на перші сходи, радіючи і вболіваючи над своєю невсипущою працею. Колос завжди веселив чи печалив руку, а зелені хвилі — серце. І нерідко тепер в суворому селянському колі робіт він знаходив щось нове, розказане газетами, як умів, розширяв те коло — чи привезеним з Вінниці новим зерном, чи прочитаною агрономічною книгою. А зимою з любов'ю майстрував такі скрині, столи, що аж сміялося дерево, оживаючи в міцних, умілих руках.
Смачно шархає коса, і краплинка поту злітає з брови. Знов засвітилися блакитні очі і згасли в покосі.
— Добре косиш, господарю. — Біля межі стоїть Гриць, схрестивши руки на держаку габель.
Між ним і Дмитром тече смуга непрокошеного вівса.
— Доброго здоров'я, парубче, — спирається на кісся. — Куди поспішаєш?
— Та Варчукові йду працювати: молотаркою починає ярину молотити.
— Найняв тебе?
— Треба ж яку копійчину підробити. Проклятуща хата останні жили висотує. Куди не кинь — тільки одні руки.
— Оженитись думаєш?
— Не без того. Баба нездужає, а, звісно, без господині яке наше діло. Так що з жінкою краще — хай пособляє. Бажалося б якось із злиднів вибитися і не хочеться взимку в наймитське ярмо влазити. Страх, як не хочеться.
«З Югиною одружиться, — ловить себе, що заздрить Григорію. — Ну й хай — погуляємо на весіллі. Важко хлопцю спинатись на ноги, кров'ю кожен гріш обкипить». — І він чомусь бачить, як до нової Грицькової хати придани везуть молоду Бондарівну.
— Що ж, приходь до мене, поміркуємо з матір'ю — можливо, допоможемо якою копійчиною, — поволі витискає з себе, не дивлячись на Григорія.
Дмитрові не варто було б говорити про гроші: він весь час вбирається купити коня. Але наперекір своїм намірам, наперекір підсвідомій настороженості, що породжується супроти Григорія, твердо вирішує допомогти йому.
— Спасибі на доброму слові.
— Приходь завтра увечері, бо сьогодні поночі з поля приїду. — Прямує до матері понад кучерявою річкою, що лягла між ним і Грицьком.
Докія уміло й обережно, сповивши перевеслом тугий сніп, випростала гнучкий незігнутий стан, подивилась на сина.
— Може, поснідаємо? Час уже.
— Можна. Мамо, Григорій просив, щоб йому трохи грошей позичили.
— З радою душею, коли б наш Карий на загинув... Хай Григорій багатіших пошукає.
— Я пообіцяв йому.
— Ще чого бракувало! Сам казав, що коня після жнив купуватимемо. Хватить на Данька спину гнути.
— Пізніше, мамо, купимо. Зимою. Тоді й коні повинні дешевшими бути.
— Дивись сам. Ще з озиминою припізнишся.
— Не припізнюсь. Данько сказав, що коли мені тільки треба буде волів — зразу ж дасть. Не одна ж пара в нього. Оце два дні будуть воли в мене. Дуже хоче для своєї старшої дочки добру мебель мати. Як я накреслив, яку маю зробити йому, то аж підскочив чортів хапун. Піддобрюється тепер. Навіть не лаявся, коли раз побачив, що більше копи на хуру врублив.
— То до пори, до часу. Нема краще, як свою худобину мати. Не варто було б

читати