Завантажити

це було страшно з таким, як ви? «З яким це таким, як я?» — хотілося запитати. Однак промовчав, тільки руку поклав біля люшні, поруч з дівочою.
І добре було йти по місячній доріжці, бачити в просвітках дерев золоте добірне волоття проса і серп, загублений жницею на голубому полі... Чув, як стихав, влягався неспокій і розвівався тяжкий сердечний щем.
— Що зараз тато роблять?
— В лісництво пішля відробляти.
І ці прості слова вистукували йому срібними дзвіночками.
— Це правда, що соз в куркулів відбере горбок?
— Правда, — допитливо глянула на хлопця.
— Дуже добре, — ворухнула усмішка устами. — Худобу скоро отримаєте?
— Надійсь, скоро... Вам не перепало від Данька?.. За те, що нам жито привезли?
— Оскаженів був... шулікою напав.
— А ви що? — і подих затаїла.
— Так зміряв його очима вздовж і впоперек, що він губи прикусив і відступився назад.
— О, ви можете! — свально вихопилося в дівчини: пригадала, що говорили на селі про парубка.
Але Дмитро не зрозумів інтонації і похмурнів: осуджує.
— І чим же закінчилося, Дмитре Тимофійовичу? — не вгледіла переміни.
— Данькові я просто відрізав: заробив худобу на якусь годину, то вже моє діло, кому я снопи привіз. Не бійтесь — вашим підголоскам не привезу.
— Невже так сказали? — приязно подивилась на строге, гордовите обличчя.
— Думаєш, хвалюсь перед тобою?
— Ой, ні! — замахала руками.
— Розсердився тоді я, брязнув ворітьми й додому. Так Данько лисом закрутився, перепрошувати почав: в нього столярської роботи багато, от і потрібні мої руки. Перепрошує, а в самого злість усередині клубками ворушиться...
Ось і село війнуло двома крилами, засиніли хати; у темних вікнах мигтіли скалки срібла. Дівчина підвелась з воза і раптом злякано гойднулась — видно, ноги затерпли. Незчуюсь Дмитро, як підхопив її обома руками, бережно поставив на землю.
За коротку хвилину, коли перед очима пропливло зблідле від переляку і несподіванки її обличчя, хутчій відчув, ніж побачив, наскільки дівчина краща, чим йому здавалося раніш. І найбільше подобалися глибокі правдиві очі, не затінені двома виразами, як буває в нещирих людей, чи які за одною думкою приховують кілька інших.
«Такі очі не підманять. Словом схоче затаїтися, а вони викажуть правду», — ожили теплі почуття, як у брата до сестри після довгої розлуки.
— Ледве з воза не злетіла — ноги пересиділа. Іч, як голками коле. — Ще переляк не зійшов з дівочого обличчя, а вже в голосі тремтіла насмішка з себе. — Спасибі, Дмитре Тимофійовичу, що підвезли калічку.
— Коли ще маєш пробити ногу — наперед скажи, я небезпремінно виїду в поле, — усміхнувся.
— Авжеж, було б за ким... На добраніч! Хай все добре сниться вам.
— Все добре і ти.
— Таке ви скажете.
Похилила голову і простягнула назустріч парубкові руку, майнула кучерями і пішла самотньою вулицею. Тінь від валка граблів відбилась на дівочій блузці, коливалась, наче зубцями розчісувала коси.
І довго на своїй руці Дмитро чув дотик несміливих пучок і хвилююче тепло.
...Данько непривітно зустрів Дмитра.
— Чого б це я так пізно валандався? Ти скоро мені худобу на одні кісточки засушиш.
— Тоді їхні мощі в Києво-Печерську лавру здасте. Читали: на судовому процесі призналися отці, що мощі святих з кісток худоби майструвались?
Данько аж підскочив на місці, наче хто його швайкою кольнув:
— Брехня! Ще мені одне слово скажи — і трясцю, а не воли получиш!
— Мене трясця не бере. Скільки коло Бугу в долинках не ночував, і хоч би раз тріпонуло. — Вийшов на вулицю легкою пружною ходою. Байдуже було, що позаду лаявся розлютований Данько, а його жінка теж щось образливе кинула навздогін. Після зустрічі з Югиною все здавалось незрівняно хорошим, і на душі був такий спокій, як в ті хвилини, коли з радістю закінчуєш любу роботу.
Мати ждала його, діждатись не могла.
— Та й припізнився ж ти, Дмитре.
— Припізнився? А я й не помітив, — усміхнувся, тільки так, що здригнулась складка біля уст на правій щоці, навіть нижню губу підібрав тугіше до верхньої, щоб не помітила стриманого хвилювання. Та хіба ж заховаєшся від всевидючого ока, утаїш що? Вже коли він увіходив у двір і подивився на неї, — відчула, що легше стало на його серці, і скупа радість, перемежована з невсипущою турботою, заколихалась у грудях.
— Ходи, сину, вечеряти.
Дмитро пішов до хати, а вона, освітлена місячним сяйвом, стояла посеред подвір'я, невисока, пругка, з незігнутим станом. З-під кички пробивалося два пасма волосся і тінями облягало високе чоло, заскороджене боронами років. Крізь посноване тонке кросно зморщок ще тихо проглядала прив'ядаюча краса, як в осінній день крізь сітку павутиння проглядає в затінку калинове гроно.
 
XXIII
Вогонь погасав, і чорні челюсті печі, неначе розкрита паща, світилися червоними зубами жарин. Часом синій зубцюватий гребінь полум'я,

читати