Завантажити

Василинко, не сердься. Це ж я люблячи тебе, — пригорнула дівчину. — Ну що ж із того, коли ми познайомимося з хлопцями? Це ж перший комсомольський колектив у районі. Про нього у газетах писали, про нього сьогодні в райкомі згадували. На голому місці чудеса зробили. Орли! Невже не цікаво?.. От бачиш, цікаво. А як віддамо тебе за тракториста — ще цікавіше буде.
— Та покинь ти лепетати, — вступилася Югина. Промита крем'яниста мозаїка дороги попливла в м'які тони блакитносизої долини. Збільшувалися постаті хлопців. Ось вони, обвітрені, налиті незатверділою силою, легкі в ході, порівнялися з дівчатами.
— Добрий вечір, красуні! — поздоровкався високий смуглявий юнак у голубій безрукавці. На його руках тремтіли й набухали рухливі м'язи.
— Добрий вечір, або що? — задиркувато обізвалася Софія.
— Ти, дівчино, гостра нівроку.
— А ви притупились? Це після роботи буває. Хлопці засміялися. Василина обурено смикнула Софію за блузку.
— Люблю таких, — блиснув яструбиним поглядом смуглявий, підійшов ближче до Софії.
— Спасибі за любов. Вона у вас рання, як жайворонок. Глядіть, не сполохайте або оскому не набийте. Шкода буде, — з удаваною зажуреністю вклонилася Софія. — Ви не з Комсомольського?
— З Комсомольського, з Комсомольського, — зразу розцвіли обличчя хлопців. — А ви звідки?
— Не скажемо, щоб стежки не протоптали.
— Тоді ми трактором приїдемо.
— То друге діло.
— Про вас і сьогодні в райкомі згадували. Хвалили, — обізвалася Югина, з подивом і захопленням слідкуючи за хлопцями, біля яких уже стояла горда слава. «Славні, і прості, прості... наче брати».
— Ви з райкому? Комсомолки? Друзі наші! — зраділи хлопці й почали знайомитись.
— Марко Лебедев. З Поволжя.
— Давно у нас живете?
— З двадцять першого року. Під час голоду привезли сюди.
— Левко Орленко. В минулому наймит, тепер голова комсомольського колективу, — подав руку Софії смуглявий юнак.
— Софія Кушнір, наймичка в минулому й тепер.
— Зате в майбутньому не будеш.
— Вже заглянули в мою судьбу?
— Заглянув, Софіє, — твердо промовив Орленко. — Згадаєш моє слово через пару років.
— Згадаю, — зітхнула дівчина. — 3 роботи йдете?
— З роботи. Болото в порядок приводимо. Хочемо, щоб не вовчою ягодою, а садами шуміло воно, полуницею червоніло... То комсомольський квиток у руці?
— Комсомольський. Сьогодні отримали, — відповіла з хвилюванням.
— Так загубити можна.
— Не загублю. А ви де свій носите?
— Біля серця.
— І ми покладемо біля серця, — відповіла Софія за всіх дівчат.
Під'їхав трактор. Софія, тягнучи за руку Василину, кинулася до нього. Закурений чубатий тракторист скочив на землю і наче приріс до неї.
— Ох, і машина! — захоплено вирвалося в Софії. — До неї можна приторкнутися?
— Можна, — великодушно промовив тракторист, так, начеб він щонайменше дарував усі багатства дівчині.
— Тепла, як людина, — уже кругом оглядувала машину. — Василино, порухай... Вона прямо умирає за трактором, — пояснила хлопцеві.
— Софіє...
— Справді? — зацікавився тракторист. Василина горіла рум'янцем, вже не можучи й слова промовити.
— Справді, справді! — відповіла за неї Софія. — От поговоріть із нею. Вона вже знає, що таке радіатор ї з чим його їдять. — Метнулася до Югини, красномовно показуючи їй поглядом на оторопілу Василику й тракториста.
— Дівчата, вам не боязко іти додому?
— Ані чуть. А вам не страшно в лісі жити?
— Звикли.
— Вовки не нападають?
— Буває. Коли чотириногі, а коли й двоногі.
— Як живеться вам?
— Добре, дівчино. Краще за всіх.
— І завжди так було?
— Спочатку тяжко доводилося, коли в лісах не було ні кола, ні двора. На землі спали, небом вкривалися, вогнем од вовків огороджувалися... Держава нас на міцних долонях підняла. Приходьте в колектив, подивитесь, що зроблено нашими руками.
— Спасибі, прийдемо.
— Привіт Самійлу Поліщукові. Ми зробимо рейд до вас, — перевіримо, як працюєте.
— Прилітайте.
— По хлібозаготівлі ваше село не перше.
— Зате й не останнє.
— Достойними будьте, — щиро прощається Левко Орленко, і хвилююче тепло наливає Югину: велика батьківська турбота ожила в словах молодого голови.
— Василина й досі з трактористом воркує. Навіть біля керма умостилася. От тобі й тиха вода, — пошепки повідомляє Софія.
По теплих дорогах розходиться юність, несучи в чистих переповнених серцях молоду музику надій.
Місяць натягує над колисками долин золоті вервечки, пересновує кроснами ліси, і дорога вже річкою тече між рухливими тінями.
— Які вони хороші, хлопці наші, — задумливо говорить Югина, по вінця налита ще нерозгаданою силою почуттів.
— Справді, Югино, — підтримує її Василина.
— Особливо тракторист, — з перебільшеною згодою киває головою Софія. — Такий хороший... і зразу кермо довіряє.

читати