Завантажити

біля полумиска пляшку і під столом потер руку, чуючи на ній липкий дотик пальців Федори. У сінях, відчиняючи двері, тремтливими персами торкнулась його плеча, наче окропом ошпарила: «Приходь же, Грицю».
Сама на шию кидається. Одначе славна. І непримітне оглядає Югину. Дівчина не дивиться на нього. Але чує на собі погляд і рукою відводить хвилясті пасма за вухо, паленіє.
«Чого ж ти червонієш? Нічого поганого не хочу зробити тобі, сама бачиш, що подобаєшся мені», — вимовляє погляд парубка, і навіть в цю хвилину він не знає, чи любить дівчину. Одначе радісно бачити її голубий погляд, розрум'янений вид, ніяково похилену голову. І здається, що вся вона віє яблуневим повівом, як антонівка в серпні.
Ось дівчина несміливо поглянула на парубка, а очі наче самі промовляють: «Я й сама не знаю, що зі мною робиться. Не дивися ж так, бо мати за кожним порухом слідкують, від них ні з чим не заховаєшся».
«Добре, добре», — розуміє її і, усміхаючись, починає розмовляти з Іваном Тимофійовичем, не забуваючи й господиню, що таку смачну страву приготувала.
— На цей раз і не вгадав — Югина готувала, — підбирає губи Марійка.
— То вона навіть і борщ уміє зварити? — сміється Гриць і поглядає на дівчину.
— Ще й який, аби приправа, — підхвалює Марійка.
— Мамо! — благає дочка. Враз дві іскорки здмухнули в погляді несміливий вираз, і вона, вже лукаво примружуючись, додає: — Не слухайте, у нас піч така, що сама пече і варить, тільки скоріш горнятка вставляй.
— От аби мені така піч, цілий день не відходив би від неї!
— Цілий день в печі варив би, цілу ніч на печі спав би і був би господарем на всю губу, — ворушить Іван цурпалками рудих вусів, і розгонистий сміх розсипається по хаті.
— Хоч би ти, старий, посоромився таке верзти, — розважливо, стискаючи губи, похитує головою Марійка. А глибоко засіла думка довбає своє: «Гарний, гарний, нічого долю гнівити, тільки бідний, аж синій. Коли б за багатшого зятя видати втіху невсипущу», — і зупиняє заволожені очі на посмілілому обличчі Югини, пригадує своє дівування, сльози в економії Колчака. «Та коли вже судилося, щоб поєдналися їхні серця — нехай буде так... небагато ж поля того, худоби біс має...»
Вони обоє залишаються в сутінках. Гриць довго не може знайти шапки, потім жмакає її в руках, знову кладе на лаві і рішуче наближається до Югини, кладе руку на її плече. Хвилюючись, пригорнув до себе, охоплюючи другою рукою пружний стан. Не пручалась, тільки не дивилась на нього — стояла наче в глибокій задумі, мовчазна й покірна. Не знав, що сказати і зопалу промовив, що першим спало на думку:
— Югино, поцілую тебе на прощання.
— Для чого?.. — затуманено глянула на нього і знову похилила голову.
І ці слова, зовсім несподівані, збентежили парубка. Коли б вона сказала «не треба», «не хочу», відхилила його руки — це все було б так, як і годиться робити в таких випадках. А це — на тобі — «для чого?» Мовчанка, наче непроханий подорожній пройшов по хаті, лягла біля них; до болю напружував пам'ять, щоб якось осторонити несподівану тишу. І раптом чує, що якийсь перестук стугонить у його руці, просучується в долоні і котиться до передпліччя. «Так це ж серце Югини», — раптово догадується Григорій, і таке незнайоме, добре почуття напливає на нього (це ж вперше в житті тремтить дівоче серце в його руці), що, і сам не пам'ятаючи, як воно сталось, легко вплів руку в довгу косу, нахилився над здивованим обличчям і пересохлими устами, якось навскіс, незграбно торкнувся нижньої губи і вигибу на підборідді молодої Бондарівни. Дівчина висковзнула з його обіймів, і він з розведеними руками на мить застиг посеред хати. Заскрипіли в сінях двері, Григорій одягнув шапку і несміливо підійшов до Югини.
— На добраніч!
— Всього доброго вам, — промовила тихо і тоскно.
— Югино, можна буде в ту неділю прийти? — захвилювався і знову скинув шапку.
— Приходьте, — ледве ворухнула губами і подала тиху руку.
 
XXVII
Полуднували на ходу. Старий Варчук поспішав скосити перестиглий овес і підганяв Карпа, Варивона та Грицька, з побоюванням поглядаючи на сонце — чи впораються до вечора?
— Натисніть, натисніть, хлопці, — загаялися. А тепер не косовиця — одна мука, — хмуриться на косарів і злісно, аж бренчить коса, в другий раз збиває вузеньку нескошену смужку. Карпо, махаючи грабками, перекривляє батька: люто витріщує очі й відстовбурчує губи, але зразу ж прибирає покірного виразу, коли батько зупиняється посеред покосу.
Молодий Варчук лише вчора повернувся з примусової роботи — попався на злісному здиранні лика — і тепер не дуже спішив махати грабками: хай наймити стараються, з них він очей не спустить.
«Сварився» перестояний овес — вдариш косою і тільки піднімеш грабки, а з землі, обрушуючись, підскочить підкошений з двох боків загривок і насмішкувато «свариться» на косаря — достеменно як людина пальцем. Такий овес косити загайно: не втиснеш грабки в глибину, бо тільки

читати