Завантажити

Софії Кушнір, що легко пропливала в танці, і пішов поруч з Бондарем.
Просмолений човен стрілою перетнув луку Бугу і прямо врізавсь у вогку дорогу. З шелюги саме виїхала підвода, навантажена обкорованим червонолозом.
— Чоловіче добрий, — привітався Бондар з візником. — Де живе голова вашого созу?
Візник, літній чоловік, видно, схильний до уважного аналізу і роздуму, спочатку пильно оглянув зустрічних, потім поправив в'язку червонолозу, по-хазяйськи замотав віжки на люшню і собі запитав:
— Голова? А якого вам голову треба?
— Товариства спільного обробітку землі.
— Товариства-то товариства, але якого? Тепер їх у нас аж троє.
— Аж троє? — здивувався Бондар.
— А що ж, арифметика проста: три сози і троє голів. На кожен соз голова призначається. Оце я цими днями з району привіз статут свого созу. Затвердили. Уже й коней отримали. Добрячі коні. Так до якого ви голови хочете заїхати?
— А хто ж у вас тепер?
— Петро Савченко, Василь Іщук і Данило Самойлюк.
— Данило Самойлюк? — зрадів Мірошниченко. — Партизан?
— Аякже, партизан, — зразу ж перемінився голос у візника.
— От ми до нього й підемо.
— Д-да, — непевно протягнув візник і демонстративно повернувся спиною до Бондаря та Мірошниченка. Ті переглянулись, мовчки пішли за возом.
— Не ходіть ви до того Самойлюка, — нарешті обізвався чоловік. — Він такого натворив, такого наробив нам... Навіть
у сімейство моє заліз.
— Що ж він міг зробити? — занепокоївся Мірошниченко. Він здав Самойлюка як доброго партизана, більшовика.
— Що міг зробити? З-під самого нашого носа трактора собі поцупив.
— Собі?
— Звісно, не нам, а своєму созові. Мені ж з того діла одна досада. Син мій, Микола, на тракториста вивчився. От я тепер в одному созі, а син, виходить, у другому. Я йому кажу:
«Сину, переходь у наш соз, бо що то за робота одному сімейству в двох організаціях бути». А син каже мені: «Як же я, тату, перейду, коли у вас навіть трактора нема. А я ж тепер технічна інтелігенція. Переходьте ви до нас». А як мені переходити, коли наш соз на одному краю села, а Самойлюка — на другому. Це за одними походеньками нічого не зробиш. Тільки чоботи переведеш. Так для чого ж було Самойлюку небезпремінно собі трактора потягнути і розлад у сімейство вносити? Що вона, машина, завадила б нам, та ще й коли тракторист у нас...
— А де ж він живе? — засміявся Мірошниченко.
— Микола мій? — чоловік добре знав, що питають про Самойлюка, але хотів як-небудь збити людей з пуття, — Це недалечке. Тільки дома його не застанете. Все він з машинами та з машинами: то оре, то молотить, то кіно пускає, то іще щось вигадує...
— Ні, де живе Самойлюк?
— Самойлюк? — знизав плечима. — Спочатку це треба піти Вишневою вулицею, потім пройти біля голови нашого созу, далі звернути до рівчака, перейти місток... — так почав пояснювати, що Бондар і Мірошниченко зрозуміли: прийдеться їм тільки в селі розпитати дорогу до голови, який порушив родинну рівновагу візника.
 
XXVI
Югина прочинила двері ванькирчика, щоб повісити ще теплу хустку, і застигла біля високого кадуба: за стіною глухо бубонів батько, розмовляючи з матір'ю.
— Ге-ге-ге! Щось часто... воду... — почула насмішкуватий голос.
Догадка підказала, що мова йде про Грицька і, чуючи, як червоніє, вона тихо побігла до невеликого прорізу між двома деревинами. Посеред вулиці прямо до її хати йшов Григорій.
— Хороший... бідний... Коли б... — докотилося материне зітхання.
«То хіба що, як бідний? Чи то в нас багатство те залежалося?» — відказала в думці, не спускаючи очей з парубка. Невисокий, міцний, красивою, неквапливою ходою ішов між двома коліями, трошечки погойдуючи округлими плечима.
З-під шапки чорним крилом упав на смагляве чоло хвилястий чуб, біла сорочка була вбрана в синє галіфе.
— Падку мій, а одежа так і лежить неприбрана на скрині! — Кинулась в хату наводити порядок. І хоч всюди було прибрано, чисто — заглянула в кожен куток, іще раз тирса віника захвилювалася і сірою журавкою витягнулась біля припічка. На подвір'ї загупали кроки, кучерява хмарина шапки пропливла попідвіконням, і лячно забилося серце у дівчини, наче взимку спіймана пташина, затиснута в задубілих руках. Що робити їй? Незручно ж вставитись у двері, а почни книжку читати, догадається, що бачила його, і подумає: хвалиться... А чиїсь задубілі руки дрібно і швидко трясуться і пташеня тривожиться і тремтить, ніяк не можучи вирватись з полону. Ось уже він у сінях, Югина застигає серед хати, з острахом дивлячись на двері, що от-от розчиняться. Та Грицько пішов у другу половину, до батьків, і дівчина полегшено зітхає. Іще глухіше бубонять стіни, нескінченно довго пливе час.
Густіли далекі простори за вікном. Витягувались полохливі тіні. І незчулась, як у хату ввійшли батьки з Григорієм. Мати зразу метнулась у ванькир за стравою, батько приніс вишняк. Гриць непомітно поставив

читати