Завантажити

Слово у Крамового впевнене, зважене. «Уміє говорити», — з неприязню подумав Дмитро і з надією подивився на Свирида Яковлевича.
— Пішла писати губернія, — не підводячи голови, щось роздумуючи, поволі говорить Мірошниченко.
— От тобі й пішла писати губернія, — зверхньо посміхається Крамовий. — Ти скинь свої рожеві окуляри і подивися на село. Що це? Стихія! Дрібнобуржуазна стихія, і її нічим не підважиш.
— Це не визначення сучасного села, а високомірний плювок на нього, — почав злитись Мірошниченко.
— Юпітер, ти сердишся? Значить, ти не прав.
— Отож і є, що і ти з своїм Юпітером заодно.
— Може, неправду кажу?
— Таку саму правду і меншовики перед тисяча дев'ятсот п'ятим роком говорили, — коротко різонув Мірошниченко і їдко додав: — Може, неправду кажу?
Дмитро усміхнувся і здивувався: уміє чоловік одною точною думкою розбити чиїсь погляди. Треба прочитати про це... Неодмінно.
— Ну, знаєш, — ображено загарячився Крамовий, і слова його стали м'якшими, обережнішими. — Я на твоєму місці не пускався б в аналогії. Аналогія — сумнівна річ.
— Да, да, — погодився Мірошниченко. — Особливо, коли вони невигідні декому.
Крамовий ображено замовк.
В цей час недалеко від кооперації загалакали голоси, зафоркали коні і темною плямою забовванів скрипучий віз.
— Ох, і вредні ж ви, дядьку. В таких вредних печінка скоро спухає, — з притиском, давлячись словами, наче кісткою, говорить Карпо Варчук.
— Гляди, щоб у. тебе не спухла. В багача вона завжди, як сома, розбухає. Не насититесь ніяк.
Дмитро пізнає мову старого пасічника Марка Григоровича Синиці, що самотньо живе в лісах біля несходимого Городища. Підійшли до воза, навантаженого рівними ясеновими шпонами.
— Спіймався нарешті? — зупинив коней Свирид Яковлевич.
— Спіймався нарешті! — Карпо зразу змінив тон і засміявся. — Без надії попавсь. Не думав, що в старого чоловіка така ловкість може бути. Ак-ти-віст. Лісники не могли Мовити, а це...
— Знаємо, чого не могли. Підкупив їх твій старий. — В темряві просвічується борода Марка Григоровича.
— А ви бачили, що батько підкупав? Я чесно крав, — і штучний сміх сухо і відривчасто розсипається біля воза. — Складайте акта і штрахуйте. Тепер воля ваша, а спина наша. — І він пригнувся, начеб мав покласти на плечі мішок із зерном.
Нахабний і впевнений тон молодого Варчука ледве не виводить із себе Мірошниченка.
«Якого сина викохав старий вовк».
А Карпо продовжує далі:
— Скажіть, товаришу председатель, куди скинути шпони? Хай уже сільрада багатіє ними. Час пізній — треба додому їхати.
— Додому не поїдеш, — тихо, але так говорить, що Карпо зразу ж насторожується, не зводячи лихого погляду з голови сільради.
— А чого вам держати мене до ранку? Діло зрозуміле. Заплачу, що треба. Спіймавсь — плати. Нічого не попишеш.
— Переночуєш у сільраді, а завтра вранці — хай люди побачать злодія — відправимо в міліцію. Я доб'юся, -щоб тобі хоч із місяць примусової праці дали. Штрафом не відкупишся.
— Так і треба. Бо скоро дуки усю ясенину переведуть. В бересті вже ні одного гарного ясена не залишилося, такі дерева були. На все небо! Піднімались прямо горами зеленими. Аж душа болить, як згадаєш, — з жалем говорить Марко Григорович.
— На біса тобі з ним возитись, — звернувся Крамовий до Мірошниченка. — Відпусти. А штраф хай заплатить.
— Тепер жнива, Свириде Яковлевичу, кожна година дорога, — голос у Карпа стає глухішим.
— Попрацюєш і в жнива, щоб пам'ятка залишилась. Поганяй коней, — прямує Свирид Яковлевич до сільради.
— Та відпусти його, — знову заступається Крамовий.
— Не відпущу, — уперто мотнув головою Мірошниченко. — З лісокрадами панькатись не буду. Ми ще собі не можемо уявити, скільки вони зла принесли народові, радянській державі.
— Знову перебільшення і перебільшення, — махнув рукою Крамовий.
— Хотів би, щоб так було. Та куркульського варварства не прикриєш ніякими красивими слівцями. Скажи, скільки мільйонів десятин знищено лісів за останні роки? Ще недавно, беру приклад, село наше, як у вінку, стояло в лісах, а тепер тільки Городище не вирубане та трохи прорідженого береста залишилося. І от видимі наслідки: річечка, що йшла з лісів, пересохла, тому й висохли усі ставки на лугах Бувало, йдеш, а вони, як намисто, один за одним нанизалися на річку. І окові, і душі радісно. Та що річечка — Буг став замулюватись. На поля із степів тепер вільно прориваються суховії, а дощу влітку ждеш неначе щастя. А помнож цей приклад в широкому масштабі! Поглянь на Полісся! Тепер там, де лягли під сокирою бори, оживають, починають текти піскові горби, засипають ниви і навіть селища. Через куркульську жадобу знаєш, скільки ми зерна недобираємо? Та цього і планова комісія спроста не полічить. Скільки б ми за цей хліб нових підприємств збудували, скільки б тракторів на поля пустили, скільки б учбових закладів відкрили! А ти говориш

читати