Завантажити

— Здаюсь, здаюсь! — підвів угору обидві руки Чепуренко.
Чабану й Слободенюк засміялися.
— Ви, Павле Михайловичу, серйозний опонент, — уже з повагою промовив Чепуренко. Голос його пом'якшав. — 3 вами нелегко сперечатися. Пам'яттю, пам'яттю берете...
— Павло Михайлович правдою бере, істиною. Пам'ять трохи нижче стоїть, — поправив Йона, який терпіти не міг неточності у визначеннях.
— Це само собою, — великодушно погодився Чепуренко.
— Ви, може, познайомите мене зі своїми планами? — звернувся Павло Михайлович до меліоратора, намагаючись зменшити тертя між ним і Йоною.
— Місія наша дуже скромна: меліоративне товариство послало нас відкрити нову землю.
— Колумби! — не витримав Чабану, і складки насмішкувато затремтіли біля рота.
— Зараз наше меліоративне товариство, — незворушно продовжував Чепуренко, — не має відповідних коштів і воно хоче, щоб ми у вас провели одну операцію так, як у п'єсі сказано: хитро, мудро і недорогим коштом.
— Державі дорога кожна копійка. І коли мудрість допоможе заощадити кошти — це хороша мудрість. Що ж ви придумали?
— Є у вас така кругла площа — чотири квадратних кілометри. Її найлегше осушити.
— Щось не пригадую такого болота чи заплави, — підійшов Павло Михайлович до великої карти району.
— Це не болото, а... став.
— Ви що?.. Жартуєте? — Павло Михайлович обернувся від карти, застиг на місці, зібраний і суворий.
— Чого нам жаліти цю незмінну окрасу дворянсько-поміщицького пейзажу? Ми швидко виточимо… — але, поглянувши на Павла Михайловича, осікся і, вже ніяковіючи, додав: — Про це і в товаристві говорилося.
— Фахівцями?
— Фахівцями.
— І серце ваше тоді рівно билося? — металево падає схвильоване й обурене слово. — Ви в майбутнє чи в чорне минуле заглянули тоді?
— Я не розумію, до чого це...
— Так ми розуміємо, до чого, — вставив Йона.
Чепуренко нервово стиснув борідку в кулак; на обличчі його, наче вітряні лишаї, виступили кружелятка плям.
— Я чесно служу в своїй установі.
— Не бачимо. Ви знаєте, що означає спустити стави? Це означає на нашій мові — шкідництво. Ви з цим згодні? — звернувся Павло Михайлович до Слободенюка.
— Згоден, Павле Михайловичу, — захвилювався юнак. Рум'янець перехлюпнувся через усе його обличчя.
— Ви член партії?
— Комсомолець.
— За чим же ви в своїй установі дивитеся?
— Я тільки цього року закінчив гідромеліоративний інститут. Нещодавно поступив на роботу.
— Ви теж недавно працюєте? — хмурячись, звернувся до Чепуренка.
— Ні, у мене стаж.
— І солідний?
— Солідний, — мимовільне зітхання вирвалося з грудей Чепуренка. Тепер уся його самовпевнена зверхність розбризкалася до останньої краплини Обличчя стало задуманим і кращим. — За ваш став я пробував сперечатися, але...
— Побоялися піти на конфлікт? — Павло Михайлович довше зупинив погляд на масивній голові Чепуренка Ворухнулось порівняння: «У нього й діла побудовані як обличчя — спочатку широко розмахнеться, а потім звузиться, наче клинчик борідки».
— Побоявся, — щиросерде признався. — Я чоловік не молодий, родиною обтяжений. Місце не дуже хочеться міняти.
— Значить, закон вашого життя — тепле місце, мир і гниленька тишина?
— Не зовсім так, але грішки є.
— І це зветься чесною службою?
Чепуренко тільки зітхнув, а Павло Михайлович виділив кожне слово:
— Закон життя нашого один: вірно служити партії Леніна — Сталіна, вірно служити своїй державі. Іншого закону для нашого сумління нема.
— Це велика правда, Павле Михайловичу, — обм'яклий Чепуренко встав із стільця.
— Ви учена людина, яка усе своє знання має віддати народові! А ви замість гарячого серця привозите нам холодну жабу. Невже усі мрії, усі свої сили ви розтрусили, засушили в мертвих кабінетах? Які ж у вас можуть бути логічні узагальнення, відчуття реальності, коли така гріховна ваша практика?
— Помилився, Павле Михайловичу. Семипал, наш начальник, прямо пхнув у болото.
— Це він проповідує осушувати стави?
— Він, він! Тільки не передайте, що я казав...
— Не кидайте камінь у наш тихий ставок, — зірвала йону жалюгідність Чепуренка. — Ні, Олег Фадейович, прокисли ви фундаментально. Коли так будете жити, не вам осушувати болота; зав'язнете в найстрашнішому багновищі.
Губи Чепуренка скривилися, біля перенісся заворушилася в'язь підсинених мішечків; здавалося, все його обличчя взялося павутинням Не ховаючи очей, якось розгублено і благально подивився на Павла Михайловича.
— За тяжку науку дякую. Признаюсь: усі ці дні мене мучила поганенька інтелігентська непевність. Сам люблю стави, озера. А тут модні слівця пішли в нашій установі: знищувати прикрасу дворянських гнізд. Я пробував свою думку вставити, але Семипал забив мене потоком зверхортодоксальних слів. «Може, я старий, не все уже розумію», — подумав і, стиснувши серце, поїхав до вас. Свою

читати