Завантажити

тобою б найбільше горе у легкість здалося. Ю-ги-на!» — по складах шепоче дороге ім'я і чує, як добра теплінь заколисує його.
Біля воріт пихкає цигаркою Варивон. Хороший парубок — жартівник і мастак на всі вигадки. Одна кров тече у жилах його й Югини. І Дмитро мовчки, з подякою, стискає Варивонові руку.
— Що? Клює? — усміхається парубок. йому б неприємно було іншим разом чути такі слова, але тепер...
— Хороші люди Бондарі, і в хаті в них так гарне...
— Порядок тут всі люблять. По вуха, значить, вскочив? — підсміюється Варивон.
І хоча його всередині муляє від цих слів, проте відповідає лагідно:
— З головою, Варивоне. Знаєш, мені так хороше стало в твоєї рідні, що я й подумав собі: вийде за мене Югина чи ні, а вже й те добре, що в них побував.
— То, може, ти просто в хату влюбився? Вона в них добра, вся, значить, з дуба ставлена, — попихкує цигаркою Варивон. — Як це ти іще про солов'їв і всякі квіточки не говориш — вашому братові до лиця така мова. Спочатку тільки й почуєш про дівчатко-янголятко, а ожениться — зразу про відьму заговорить. Такий світ чудернацький.
— Жаль, що насправді так часто виходить, — погодився Дмитро і задумався: що вийде з його кохання? Зараз дівчина не про нього думає. Чи ж пересилить він Григорія? «Може, справжня любов ще не підійшла до неї? — заворушилась надія. — А хоч і підійшла — мушу переважити», — нахмурив брови...
В ту ніч Марійка довго не могла заснути, переверталась з боку на бік, задумано .дивилась у вікна, зітхала.
— Чого не спиш, стара? Молодість згадала?
— Ет, помовч собі. І досі не засне, — незадоволено відмахнулася.
— Чи, може, про Дмитра думаєш? — пробубонів примирливо.
— Про Дмитра, — призналася тихо, наче Югина могла почути з другої хати.
— Думай, думай, а я посплю за тебе.
— Іване, як ти гадаєш, спроста Дмитро приходив?
— От дурна баба, чи я в його голові побував? І скаже таке.
— По ньому бачу — до Югини приходив.
— Авжеж не до тебе.
Марійка замовкла, а потім торкнула рукою плече чоловіка.
— Іване, а коли він справді схоче старостів заслати?
— І чого ти причепилася? Коли, коли... Маєш собі Гриця, ще й Дмитра захотіла? Чи не тлусто буде?
— Відчепись зі своїм Грицем! Що ти за чоловік — слова тобі не скажи. Батько ти своїй дитині, чи ні? Я всією душею чую, що недарма Дмитро прийшов — такий спроста через поріг не переступить.
— Це ти правду кажеш. Породу їхню, горицвітівську, знаю. Таким і небіжчик Тимофій був.
— Господар! Справжній господар. Ремесло в руках має. Життя мозолем своїм добився. Земля вироблена. За таким жінка добряче проживе. І собою вдався — чим не орел? Так і стоїть мені в очах.
— Гляди, ще не влюбися в нього замість Югини... Довго ще Марійка не спала, і коли заснула, уві сні бачила — побивались за її дочкою і Дмитро, і Григорій.
 
XXXIV
Вітер, неначе підбита птиця, прошумів спросоння в листві вишняків, здригаючись, вдарив крильми по вузенькій стежці і відповз у рів.
Вечір наливав колиски долин парним молоком, тихо гомонів у пересохлому бадиллі високої кукурудзи, ледве чутно, звиваючись, переходив з поля на поле. На темнопопелястому небі бродили димчасті пошматовані хмари, і повітря тремтіло набряклим вишневим глеєм.
В селі, за городами, водночас спалахнули два вогники, і коли Дмитро відірвав погляд од них, стежка стала ще чорнішою, обриваючись зразу біля ніг. Заглиблений в свої думи, він не чув, як навколо нього сумовито гомоніли сплетені гілки дерев, тихо роняючи листя, не чув, як било по руках важким волоттям просо, і тільки інколи, наче спросоння, долітав з лісу передосінній гомін неспокійної птиці.
Як він любив би свою Югину! Як він любив би її...
Не пожалує нічого для неї, аби життя було, як у пісні співається.
І з далекої давнини, під тихий біг думок, низько обзивався чийсь грудний голос, що запам'ятавсь, як запам'ятовується навіки клаптик дитинства, огорнений сердечним теплом і світлом:
Як з тобою ми кохались —
Сухі дуби розвивались,
Як любитись перестали —
Однолітки повсихали.
Тільки про таку, нічим не затінену любов думав Дмитро, уявляючи дівчину, яку назве своєю нареченою. І завжди з прихованим презирством він дивився на чоловіків, що ходили по чужих молодицях, а таких жінок бачити не міг.
«З жиру казиться. Заставить би її робити, щоб кожну ледащу кісточку в тілі почула, тоді б перестала дуріти». І хмурячись, мовчки проходив, мов то було порожнє місце, повз жінку, про яку йшла недобра слава.
Суворі погляди на честь увійшли з материним молоком в його душу; не порушила їх перша зелена юність, і тому надалі вони ще більше зміцніли.
«Одружитись — не перекрутитись. Отож таку пару вибирай собі, щоб потім не було тяжко ні на душі, ні на людях».
...Як він любив би свою Югину...

читати