Завантажити

очі блищать старечою сльозою. Осипається останнім трухлявим світлом зруйнований поріг, а на покрівлю чомусь вилазить Варчук, і кущ жита злякано відхиляється вбік. І вся хата відхиляється; відкривається новий будинок на камінному підмурку з великими голубими очима, як в Югини.
 
XX
Селянський сход велетенським роєм сколихнувся на майдані і, розбиваючись на дрібні рої, з гулом потік у позазілювані вулички. Недокипілі суперечки розгорялися з новою силою, і в розмову встрявали навіть ті селяни, що за все життя на сході чи зборах і звуку не проронили. Мова у таких була скупа, але тяжка, мов земля: вона, як цілину, піднімала державні діла.
— Хліб! Хліб!
Це слово дихало живою нивою, розсівалося, як перший посів, засновувало усі вулиці; за ним розкривалося напружене трудове життя країни, воно проростало новою силою, піднімалося заводами під синім небом, ставало танками на хмурім кордоні.
Натхненна промова секретаря райпарткому Павла Савченка, наче бистрінь, освіжила селянські душі, і зараз щоденні чіпкі турботи подалися назад, даючи дорогу свіжим сходам.
Куркулі і їхні підголосники занепокоїлися. В'їдливими чи обережними, грубими чи пісними, напівмолитовними словами хотіли приглушити, притоптати ці сходи: бо то великий неспокій, коли дядько починає думати не про свою латку, зарібок, позичку, а про ширші діла. Краплинами отрути закапали ворожі поголоски, зітхання, поганенький, вичавлений смішок.
Легко кількома камінчиками скаламутити степову криничку, але озерну хвилю не зіб'є навіть одичалий табун; легко кинути сумнів у самотню душу селянина, особливо коли він гнеться в куркульському дворі, просячи за відробок худобу чи миску муки; але цей самий сумнів брудною порхалкою розсипається біля ніг колективу, наснаженого більшовицькою вірою. Цієї різниці не вхопило цупке, але низьколобе куркульство.
І коли задичавлений жмутками волосся рот Данила Заятчука хтозна в який раз надоїдливим джмелем прогудів, що хліб у цьому році не вродив, то мовчазний полісовщик Мирон Петрович Підіпригора з перебільшеним подивом глянув на нього:
— То, кажете, і у вас не вродив?
— А хіба я що? Луччий за всіх? — нахмурився Заятчук.
— Та ні, я не кажу, що ви луччий за всіх. Це всі знають. Кого не попитай.
Гурт селян вибухнув сміхом.
— Так його, Мироне Петровичу, бо він увесь вік прибіднюється.
— А червінцями глечики понабивав.
— Позеленіли в землі.
— Ні рублика, ні рублика нема! — гарикнув Заятчук, а навкруг закружляв завзятий регіт, як удари батога, шмагав Заятчука. Шарпнувся він, відкинувся назад, шукаючи співчуття, але скрізь розцвітали заволожені, неначе росою налиті веселі очі.
— І хліба в тебе ні пудика нема? — уже насідав Мирон Петрович на Заятчука.
— Ні пудика, ні пудика! — осліплений злістю дукач не помічав, яким стало обличчя у полісовщика.
— Нема?
— Нема!
— І не брешеш?
— Щоб мене грім серед чистого поля вбив, — стояв окремо від селян, б'ючи себе в груди кулаком. У великих, неначе в сови, очах перемежовувався вираз непевності й ненависті.
— Хлопці, ходімо зараз в городище. Там золота яма ніяк нас дочекатися не може, — рішучий, приземистий Підіпрнгора обернувся до селян. — Я думав, що після такого сходу покається дехто, а воно — вовк вовком і здохне.
Рука Заятчука сповзла з грудей. На міцно стиснутих кулаках вигорбились кістляві лінії суглобів. Пригнувшись і забруднивши вулицю матерщиною, осатанілий дукач метнувся на полісовщика.
Але «хлопці» — молоді й літні селяни та парубки — по-діловому на льоту перехопили Заятчука, так само мовчки по-діловому з розгону перекинули його через пліт в город і, не оглядаючись, пішли назад до сільради.
Через хвилину на городі затріщала сердита жіноча скоромовка:
— Бач, обжерся і чужі городи прийшов толочити, щоб тобі пусто було. Ану забирайся звідціля, бо я тобі усю бороду вискубу, так вискубу, що й жінка не пізнає...
Пересміюючися, селяни оглянулися назад. На городі, як п'яний, похитувався забруднений Заятчук, а на нього квочкою наскакувала розлютована господиня.
Дмитро, йдучи поруч з Мироном Петровичем, уперто думав одну думу: «Коли Заятчук закопав зерно в городищі, значить і його рідня десь поблизу вибрала схованки. Треба буде мотнутися з Варивоном у ліси... Куди, чортові дукачі, позашивалися...»
На ґанку сільради селян зустрів здивований виконавець Кость Півторацький, невеличкий, жовтолиций чоловік з голубими вицвілими очима і сліпучими, як дзеркало, зубами.
— От тобі й двадцять: іще на сході не наговорилися!? Мироне Петровичу, чи не в главні оратори мітите? Руками уже по-ораторськи розмахуєте. От не знаю, чи витримає вас трибуна?
— А хай тобі голова за трибуну не болить. Вона тільки пустомолотних не терпить, — спокійно відповів Мирон Петрович, виймаючи з рота пожмаковану люльку. — Товариш Савченко в сільраді?
— Нема.
— А Мірошниченко?
— Теж нема. Один я

читати