Завантажити

хустиною піт з розіпрілого обличчя; він щойно вийшов з танцю, гарячий і радісний. Ластівкою пурхнула від нього Югина і, як в гніздо, легко влетіла в дівоче коло. Старші дівчата вибачливо покосились на неї: стрибає, мовляв, козеня, а вже й дівувати почала.
— Так я й кажу, хлопці: багач, коли б міг, сам себе поїдом їв, — закручує цигарку чорний носатий парубок Омелян Синиця. — Є у мене на Ставиську четвертина вівса. Добрий овес вродив. Та якраз урочище на межі з любарцями, а їм пальця в рот не клади — так і норовлять на чужому полі дурничкою худобу напакувати. Ото батько й поспати не дасть. Тільки заснеш, а він уже скрипить над вухом: «Омеляне, біжи на Стависько!» Біжу — нічого не попишеш, бо мій старий — розгніви — не пожаліє пужака на спині поламати.
Дмитро ближче підходить до Синиці і зустрічається з голубим, безтурботним поглядом Югини. Усміхом вітає вона його, і, стулюючи губи, переносить усмішку кудись далі, рівну, світлу. Справді, на круглому обличчі тремтять примхливо вирізаними кульчиками ямки, біля носа кількома недоспілими зернятками маку лягли рожеві веснянки; під матроскою, наче два яблука, з'єднані одним корінцем, відхилились в сторони пругкі перса.
«Так собі дівчина».
А коли побачив, що Югина, забуваючи всяку повагу, дрібно затупала ногами, видно, перекривляючи когось, мимоволі зацікавився, хоча й подумав: «Мамина мазуха...»
— Так от, біжу я на Стависько. Дорога тепла, а стежка на лузі зразу похолола — роса кругом. Зійшов місяць з-за шляху, наче поближчали високі могили, озвався перепел:
«Спать підем, спать підем». Еге ж, підеш, чорта з два! І таке мене зло розбирає. Вискочив на могилу — засяяв ставок, а на ньому доріжка місячна котиться до мого поля. Дивлюсь: у вівсі чиїсь бики ходять і ніде нікого. Пригинаюсь, біжу, зиркаю навколо. Біля межового кіпця ворушиться щось — то зігнеться, то випростається. Подивлюсь, аж то хтось поклони б'є. І так ретельно молиться, що незчувсь, як я злетів.
— Святий боже, святий кріпкий, святий безсмертний, — шепоче мій богомільник.
— Помилуй нас, — додаю я. Та як сікану по правому плечу, та як сікану по лівому плечу.
— Ти чого, чортів вилупку, б'єшся? — прожогом скакує богомільник, зводячи над головою гарапник, і я сам собі не вірю: стоїть Сафрон Варчук на моєму полі, а з-під ніг його підіймається прим'ятий овес.
— Чого ж ви на чужому пасете?
— А тобі шкода, що божа скотина допасеться трохи? — та й пішов, поволі так, наче з свого, виганяти волів.
Парубки засміялись. Заграла музика і всі заворушилися. Хлопці підхоплювали дівчат, на червоні квіти вишитих поликів лягали важкі чорні руки, і десятки ніг завзято вдарили в землю.
Радісно закружляла Югина навколо Грицька, і рожеві точені литки проглянули з-під вузького дзвону білосніжної сорочки. Молодцювате проноситься з невеличкою Софією Кушнір Омелян Синиця і починає шепотіти, як він двічі оперіщив її господаря.
— Чи не брешеш? — в захопленні витягується смагляве довгасте обличчя дівчини.
— Ти думаєш, як він коверзує над тобою, то вже й велике цабе... Ти його робіткомом налякай, щоб не дуже варив воду із тебе.
«От уже й Софія дівує. Ще недавно вугластим підлітком з дрібними косичками бігала по Варчуковому обійсті, а тепер — дівка на відданні. Старається, видно, у Сафрона, щоб хоч що-небудь заробити».
І знов пропливає в танці Грицько з Югиною. Стало досадно на себе, чому не він кружляє з дівчиною. І всміхнувся: оце б здивувалися усі, коли б пішов у танець. І, дивлячись на розвихрене коло, безпомилково почував, де танцює Югина. Навіть знав, що ось вона поправила косу і всміхнулась Грицькові.
Музики все швидше і швидше затоплювали майдан рокітливою мідною повінню. Шаленим водограєм закрутився, завирував кольоровий круг і в одну мить розсипався райдужними бризками.
А труби, не перепочивши, враз гримнули такої, що аж ноги задзвеніли і в радісній напрузі міцніше втиснулись у землю.
Хлопці якось зразу молодцювате виструнчились, і дівчата вже не пізнавали своїх милих: були це не прості, роздавлені щоденною важкою працею і злиднями бідняцькі діти, наймити — перед ними в мальовничих привільних позах стояли горді воїни з такими блищиками в очах, що на край світу підеш за ними. Іще якась хвилька застиглості — і на майдан віхтем огню викружляв, вилетів гордовито веселий Варивон Очерет.
Що з того, що він цілий тиждень не випускав із рук кісся, що з того, що він щодня давився наймитськими харчами! Зараз він був не наймит, а сама молодість. Ось він на мить зупинився, широким рухом збив шапку на саму маківку і пішов, і пішов вибивати такої, що густий пил, як туман, двома хвилями покотився з-під його ніг. Десятки очей в захопленні слідкували за кожним гармонійним і дужим рухом. Непомітно молоді руки шукали рук, тепло лягали на гнучкі плечі, непомітно голови, мов соняшники, поверталися в бік завзятого і несподівано похорошілого танцюриста. А той, вітром обкружлявши майдан, як печаттю,

читати