Завантажити

Ленін... Він вічно буде жити з нами, — кладе Варивон на плече Дмитра не по-юнацьки важку, огрубілу в наймах руку.
І ті слова, повні нового звучання, обережно несе Дмитро всю дорогу, щоб пронести їх через усе життя.
Лісовою стежкою вони виходять до хутора Варчука. Вітрець здуває порошу з обгорілих підвалин, і вони чорніють зубчастою насічкою.
«Все життя Варчука тримається на чорних підвалинах», — ворухнулася самотня думка про буденне, і він швидше обминає спалене кубло.
З села плине і повисає в повітрі тужлива мідь музики...
 
* * *
Будинок Варчука згорів до самого підмурку. Сафрон із сім'єю переїхав жити на зиму в село до свата Созоненка. Весною кілька разів скликав толоку, відбудувався і знову зажив на старому місці.
— Чорти не вхопили його — має чим потрясти в калитці! — говорили люди, коли одного ранку потягнулись з села на хутір підводи з пожитками. На передній сидів нетерплячий Карпо, пускаючи коні у рись, на другій — ще худіший, аніж колись, Сафрон, на третій розсілась, як цибулина на грядці, дебела Сафрониха. Тільки Марта не проводжала їх. Говорили на селі, що й досі мала серце на старого й молодого Варчуків за сльози, пролиті на своєму весіллі.
І знову в щоденній роботі потягнулись у вирій, не вертаючись назад, пропахлі потом і житнім хлібом дні. Женці складали літо в полукіпки, молотники клали осінь під ціпи, прядільниці випрядали зиму і сіячі вистеляли весну зеленими шовками. Кілька разів боцюни відлітали і верталися на старе гніздо Варивонової хати; Гриць з підпарубчака став парубком, а Дмитро й досі не знаходив собі пари. І не шукав навіть. Рідко виходив на гулянки, був невеселий, неохочий до розмов, одначе вдягався гарно, не жалкуючи грошей.
— Дмитро собі ціни ніяк не зложить, — говорили про нього дівчата. — Царівни або князівни підшукує...
«Безпорадна та нещаслива моя година. Притовкли, видно, хлопця у бійці тоді, скалічили», — випросталась, сперлась на сапку.
Колесом котилось сонце в діброву; на вулиці заколивався високий віз із снопами, біля нього поважно йшов Дмитро. І мати, купаючись в хвилях укропу, обережно пішла вузенькою стежкою на подвір'я.
 
XV
Вулиця широка. Над плотом поспиналися вишні, сливи-кобильохи, під плотом тулиться дурман, з лопатого, в білих прожилках листу сутуляться колючі зелені голівки з розсіченими навхрест губами. І дух від нього тяжкий, цвинтарний.
В святочному убранні Докія поволі прямує додому. Як літні жінки, вона пов'язалась другою хусткою від підборіддя через всю голову; з перехрестя хусток видно тільки губи, ніс і очі. Неподалік, біля сельбуду, заграла музика; вулицями поспішала молодь на танці — поодинці й невеличкими гуртками.
З розстанні тяжкуватою похідкою прямує рослий Іван Бондар. його туго обтягнуте, попечене сонцем обличчя похмуро зосереджене, вперте. Брови стиснулись на переніссі, цурпалки тютюнових вусів прикривають лінію заокругленого рота.
— Докіє Петрівно! Доброго здоров'я! — Наче прокидається з задуми, і потемнілі очі прояснюються.
— Добрий день, Іване Тимофійовичу. Бачу, наче сердишся на кого?
— Невже видко? — здивувався, нахмурився і усміхнувся. — Розумієш, аж чуб ропою взявся: все село обходив, усіх куркульських собак роздрочив, а худоби ніде не дістав. Є там якийсь полукіпок озимини на полі, то й той череда розтаскає, розмертвить.
— Тепер спроста не достукаєшся цієї худоби, — сказала з співчуттям, зручніше спираючись рукою на тин. — І таку ціну гнуть, як за рідного батька. Останню шкуру за возовицю здирають. — А в уяві вже бачила, як Дмитро веде з ярмарку коня, такого самого, як і карий був.
— У мене інше діло. Записався у соз — товариство спільного обробітку землі. Щоб гуртом із нужди вибиватись. Ну, куркульня й завила. Як пацюки ошкірились — і ніхто ні за які гроші, ні за які відробітки не дає худоби. Варчук і Денисенко так і сказали в вічі: «Випишешся з созу — задарма привеземо, усе звеземо, на своїй молотарці змолотимо; не випишешся — на плечах носитимеш снопи з поля. Худоби ніде для тебе не буде». Шатнувся до середняків — і тим куркульня пригрозила. Круговою змовою і переляком хотять на коліна поставити. А тут, як мене дома нема, двері не зачиняються за посланцями. Умовляють, на переляк беруть Марійку. А та — сказано баба — наслухається і такі концерти дає, що аж любо слухати. Тільки й чуєш: «Виписуйсь, виписуйсь без меншого лиха». — І на хвильку, копіюючи мову дружини, обличчя Івана стало подібне на Марійчине.
Ледве стрималась Докія, щоб не засміятись.
— Вона в тебе уперта.
— Ох, і уперта, і язичок має нівроку собі. Хоч брийся ним.
— Боїшся?
— Та ні. Привик і воюю потроху. То за образи, то за дзвони, то за соз. Так і живемо: як почне Марійка нападати, то я слухаю, слухаю та й втихомирю її насмішкою. Буває — до сліз доведу. Ну, тоді знову є робота чоловікові — миритися, утішати. Все недаремно час іде... Буває, як вгамується вона на деяку годину, подобріє, то

читати