Завантажити

побачитися з Мартою, забрати її до себе. Хвилювався і тривожився, дослухаючись, що робиться за високою огорожею. Там і метелиці було тісно. Ціпкі, дубові будівлі, спотворені безформеними прибудовами, уперто затискали розгалуження заметілі і так обкрадали її сувої, наче в кожній із них вселився дух созонівської крамниці.
«Коли б знаття, де Марта. Коли б хоч на поріг стала»... Обдираючи до крові об цвяховану гребінку руки, Дмитро через пліт перескочив у сад. Пригинаючись, попрямував до будинку. Ось він вже більшає, широко роззявивши пащу рундука. І враз вона ворухнулась.
— Стій! Уб'ю! — залементував голос Сафрона Барчука.
Осторонь загарчали пси і, видзвонюючи ланцюгами, покотилися з хуртовини на Дмитра. Парубок метнувся до саду. Пролунав постріл, дріб зашерехкотів по гілках дерева. На подвір'ї валування собак переплелося з голосами Созоненків і Варчука. Ще навмання обізвався постріл, збільшився гомін.
«Я тобі стрельну, іроде!» — вкрай розлютований Дмитро перескочив паркан і подався на хутір Варчука.
До ранку Дмитро вже горів і метався в жару, розкидаючи подушки й постіль. Може й на щастя зліг, бо хто знає, що заговорили б про нього, коли б здоровим був.
Якось на грані між пам'яттю й непритомністю до його обважнілого розуму почали добиратись розрізнені голоси. Часом і вони розкришувались, не дійшовши до свідомості, відкочувались і знову напливали м'яким просіяним гулом.
— Так Сафронові й треба!..
«Так Сафронові й треба... так Сафронові й треба... — коливається над ним завіса. — Хто ж це сказав?.. Наче Варивон?»
— Дурниці говориш, — підкочується голос Мірошниченка. — Варчуко'ві може більше що треба... Підпал — це не боротьба з класовим ворогом; це стихійна дрібновласницька ненависть або дрібненька помста; це не дорога, — це глухий закут.
«Глухий закут, глухий закут...»
Бачить, як іде дорогою і впирається в обвислі мішки крутої камінної гори; вона нависає над ним громіздкою потрісканою хмарою... Частина слів вислизає з пам'яті. Наче про якусь книжку згадав Свирид Яковлевич.
— ...Це бунт так званої пропащої сили... Народжувався у муках тяжкої безвиході й заводив у безвихідь... Ми не пропаща, а чудесна творча сила, ми свіжа кров життя...
«Як це сказано, як це сказано... Не стану пропащою силою!» — Гострий сполох різко освітлює всі закутки розуму, очищає його від липучої скверни. До хвилюючого дрижання натягується тіло. Дмитро збирає всі сили, щоб за щось подякувати Мірошниченкові; в зіницях чує теплу вологу полегшення і пірнає в гарячі хвилі...
Ще слабість гуділа в голові і ногах, коли Дмитро підвівся з постелі.
Морозний вітряний день швидко гнав обледеніле сонце до чіткої лінії снігів, і село пересновувалося худими кощавими тінями.
Дмитро заглянув у другу половину хати, але ні матері, ні Григорія не було. В безладді лежало столярське начиння, на столі — неприбрані миски, під ногами — шелестливі моточки стружки. Це здивувало парубка: знав, як любила порядок його мати. Ворухнулися недобрі передчуття. Зриваючи одежу, невпопад, хвилюючись, почав одягатися. В цей час скрипнули двері, і в хату ввійшли Мірошниченко та мати. Глянув на них Дмитро — застиг.
На суворому, потемнілому від холоду обличчі Свирида Яковлевича була висічена скорбота; червоні повіки матері набухли сльозами.
— Свириде Яковлевичу?.. — німіючи, запитав очима, всією душею.
— Ленін помер...
Як гори, упали важкі слова, і все закружляло і потемніло навколо.
— Як же так!? Свириде Яковлевичу, як же так!? — страшним болем набрякає і натягується кожен звук.
Може він, Дмитро, недочув, може після хвороби розучився... може... Пильно дивиться на Свирида Яковлевича, на матір — і нічого втішного не бачить.
— Перестало битися серце нашого генія, нашого вождя і вчителя трудящих всього світу... Кожне його слово — це була чиста кров, це була правда і обрис майбутнього...
Б'ються скорботні слова, і парубок вже розуміє, чому говорить Свирид Яковлевич: він стримує неслухняні сльози. Але Дмитро не в силі їх стримати. Вони гарячою росою опікають щоки і серце.
— На щастя трудящих є вірний продовжувач діла Леніна — наш Сталін...
Свирид Яковлевич наближається до Дмитра. Той, як до батька, прихиляється до нього й вибігає з хати.
Тихо в селі. Наче життя зупинилось у ці хвилини.
Морозне надвечір'я схиляло густі багряні прапори да осиротілої землі... То весь світ схиляв прапори, прощаючись з Леніним.
Засніженими полями, навмання бреде Дмитро зі своєю печаллю. Зараз його думи, почуття і серце на Красній площі, де велика Росія іде прощатися з великим вождем; зараз нема віддалі між його селом і Москвою і нема різниці між його сльозами і сльозами москвича, що тепер входить в Колонний зал, де лежить Ленін.
Незчувся, як його коло лісу наздогнав Варивон. Довго йдуть мовчки. Над ними перехитуються в журбі промерзлі дерева і, наче сльози, тремтять великі зорі.
— Не вмер наш

читати