Завантажити

Голос Мірошниченка тихо і задушевно пробирався до обтяжених щоденними турботами селянських сердець. Уміле тяжке слово одсовувало нелегку вагу клопотів, хвилююче піднімались давні події, впліталися в повінь сьогоднішнього дня.
Свирида Яковлевича любило село і за тверезий розум, і за слово, часом грубувате, але завжди справедливе, і за тверду рішучість характеру. Він ні явно, ні приховано не приноровлювався, як деякі сільські керівники, до тих чи інших смаків, не піддобрювався до тих чи інших, часом стихійно створених, групок. Тому й розбивав їх наголову, виходячи з одного принципу: «Чи це добре державі? А коли добре державі, то добре й нам».
Кожне село, як дорогами і стежками, пересноване родинними зв'язками. І спочатку дехто з родичів затаїв на Свирида Яковлевича глибоку досаду: начальством став, самі обома руками голосували за нього, а ні в чому не уважить. Яка ж то рідня? Раз навіть у двоюрідного брата вирвалося:
— Загордився, загордився, Свириде, забувати став нас. А я не забув, як мені петлюрівці за тебе шомполами грамоту виписували. І досі перебиті жили стручками ворушаться. За це, думаю, мені щось перепасти може.
— Брате, помовч. Не на той бік дерево гнеш.
— Може, не на той, але дещо мені змогло б непомітно капнути.
Свирид Яковлевич побілів:
— Я тобі що! Самогонний апарат, щоб капати! І в тебе хватило розуму великі діла із брудними краплинами перемішати? Гляди, щоб не подавився таким тістом — з нього куркульські остюки наскрізь стирчать. А щоб ти більше не переїдався дрібненькими справами, запам'ятай одно: ніколи, ні перед ким, нізащо я не пригну свою совість. Не на те я землю кров'ю огрівав. Помилитися зможу. Тоді й перед народом, червоніючи, скажу — помилився, простіть. А на нечесне діло ніхто мене не підіб'є.
І люди зрозуміли Свирида Яковлевича скоріше, чим рідня.
За вікнами зрідка розцвітала синя гілка блискавиці, нагнуті вітром дерева обтрушували росу й шуми.
Свирид Яковлевич неквапно веде розмову, перемовляється з селянами, не спускаючи з них допитливого погляду. Ось надійшла хвилина, коли його мова сколихнула й об'єднала всіх слухачів. Це помітно і по очах, і по збільшеній увазі, і по кількості реплік.
— А чого ж, я привезу снопи Дарині Опанасенко, — першим вихопився хитрющий Корній Волошин, літній чолов'яга з мідними, мудро закрученими, як похідні труби, вусами. Він швидко зміркував, що в Дарини тільки один полукіпок: не важко між ділом прихопити його.
— Та це вам, Корнію Даниловичу, не з руки, — розгадує Мірошниченко поспішність Волошина.
— Нічого. Для сільради постараємося. Я не з яких-небудь елементів, — великодушничає той і гордовито озирається навколо.
— Тоді, Корнію Даниловичу, пособите Фросині Коваль.
— Так для неї ж треба двічі обернутися, — з головою видає себе Волошин.
Навколо прояснюються обличчя. І тепер Мірошниченко говорить про созівців.
— І з вас дехто перелякався куркульського шумовиння й нахваляння. У двадцятому році, коли розподіляли землю, я, наприклад, в Олександра Петровича Підіпригори не бачив страху, а от розжився Олександр Петрович на лошата і спасував перед ворогами.
— Борги, борги, Свириде Яковлевичу, заставили, — закрутився на місці чоловік і зніяковілим поглядом оглянув селян. Ті зараз мовчали, як суворі судді.
— Може й так, — тихо говорить Мірошниченко. — А ви не забули, як за старі борги шипіли капіталісти на нашу державу? Зброєю брязкали на увесь світ.
— І не википіло. - — Бо стояли твердо.
— Тільки поступись — заарканять, як пить дати.
— Свириде Яковлевичу, кому там пособити? — підвівся крепенний полісовщик Мирон Петрович Підіпригора, рідний брат Олександра. Посмоктуючи люльку, він більше ні слова не промовив, тільки головою кивнув, коли йому назвали прізвище Карпця. Але красномовний погляд старшого брата підняв на ноги й Олександра Петровича.
— Борги боргами, а й ми щось придумаємо. Тільки не вдень, а увечері, — і, оздоблюючись, додав: — Все менше якась погань бачитиме. Повилазило б їм!
Навколо зацвіли усмішки.
«Від цього усміху кисло стане куркулям...»
Свирид Яковлевич пізно повертався додому. В важкуватому дужому тілі гуділа утома і задоволення зробленим ділом.
Над згорбленими будівлями колишеться і шепоче темрява, так колишеться і шепоче нива, що вже починає проростати новими сходами.
На тлі синюватих стін ополонками чорніли вікна. Свирид Яковлевич підійшов до порога й зупинився: щось, наче хустина, біліло на призьбі. Це був конверт. В хаті розірвав його, й на вологому папері п'яно розбіглися гудзькуваті літери.
«Свириде, не будь таким розумним, бо поріжемо на шматки, як і дітей твоїх, а м'ясо викинемо свиням. Ваш соз, як лапті, розвалиться в клапті».
«Іще одна до колекції», — гнівно кинув анонімку на скриню.
В окремому конверті лежало з десяток таких папірців. Дослідникові можна було б по них написати короткий курс розвитку канцприладдя і

читати