Завантажити

місяць виплив на невелику чисту ополонку.
— Оце так зустріч! — не знаходить Дмитро слів, щоб висловити свою радість, і не чує, як з-під сплетення засніжених вій виступають дві прозорі краплини.
— Неждана і хороша, - — усміхається Кошовий і захоплено оглядає Горицвіта з усіх сторін. — Прямо тобі вилитий партизан! Молодець, молодець, Дмитре. Воюємо, значить!?
— Воюємо, Іване Васильовичу! — не без гордощів одповідає.
Йому приємно прямо глянути в розумні іскристі очі колишнього секретаря райпарткому і вдвоє буде приємніше розказати, як жив і боровся з ворогом весь довгий час розлуки. Тепер у Дмитра не було потайників, куди неохоче заглядалось, не було сумнівів, що не так він іде життьовою дорогою. Відчуття значущості своєї справи зробило його сміливішим, добрішим і глибшим. Ці зміни, не відчутні в щоденних клопотах, якось несподівано випливали через деякий проміжок часу, і Дмитро, підсвідоме, більше чуттям, ніж розумом, усвідомлюючи їх, відчував міцну радість.
— Може і в начальники вийшов? Хоча навряд — ти не любиш бути на виду.
— Довелося полюбити, Іване Васильовичу. Часи інші настали, — гордовито відповів, дивуючись, що так йому легко тепер говорити про свої колишні тіньові закутки,
— Справді? Ким ти?
— Командиром партизанського загону.
— Слави багато, а мороки ще більше, — пригадав Іван Васильович колишню репліку Дмитра, і обоє щиро розреготались. — Радий за тебе, товаришу командире. Дуже! І я в чинах ходжу — командир партизанського з'єднання.
— Радий і за вас, товаришу командире! — Зразу ж виструнчився. — Приїхав зі своїми хлопцями до вас на пораду. Разом хочемо бити ворога, — Дмитро почав знайомити Дуденка і Жолудя із Кошовим.
— На більші оперативні простори хочете виходити?
— На більші.
— Добре діло задумано… Поїзди рвете?
— Рвемо, Іване Васильовичу... Мені навіть у снах ввижаються далекі перестуки вагонів. Найбільше хвилюєшся, коли поїзд наближається до міни.
— І в мене таке відчуття, — примружився Іван Васильович. — Чим рвете?
— Трофейними бомбами.
Дмитро розповів про свої підривні засоби.
— Інтересно, але дуже небезпечно.
— Небезпечно, Іване Васильовичу.
— Ми вас іншими новинками порадуємо: є у нас вибухові речовини і арматура для знесення поїздів. Москва допомогла... Сім'я жива?
— Жива.
— Як Ольга? Така сама щебетуха?
— Похмурніла, Іване Васильовичу. Наче дорослою стала.
Отак невимушене розмовляючи, пішли до штабу партизанського з'єднання. З кожним кроком наближався одноманітний м'який гуркіт. Незабаром підійшли до невеликої прогалини, де кружляли впряжені в керат троє коней. Пахло міцним потом, збитим снігом і свіжозмеленою мукою. Старий партизан виліз із землянки, розв'язав мішок і засипав зерном чотирикутній покатистий кіш. Зерно вдарилося в дерев'яні стінки, скоромовкою промовило «жить, жить», і камінь загудів глухіше, м'якше.
— Що це у вас — свій млин? — зупинився на мить Дмитро.
— У нас усе своє: і друкарня, і млин, і дубильня, і олійня, і навіть невеличка ковбасна фабрика.
— Спитать би, чи нема горілчаного заводу, — пошепки промовив Пантелій до Кирила.
— Тоді ти директором попросишся?
— Ні, знайомство з директором заведу.
Вартові пропустили в простору штабну землянку, і Дмитро вражено зупинився біля дверей: почув голос диктора, що натхненно говорив чистою російською мовою.
— Іване Васильовичу, Москва?!
— Москва, столиця наша, — усміхаючись, відповів Кошовий і познайомив новоприбулих із комісаром з'єднання майором Кузнецовим і секретарем партбюро Гірником.
Мов зачарований, забуваючи про все, припав Дмитро зі своїми бійцями до радіоприймача, вбираючи в кожну клітину неповторний голос Великої землі.
Саме знову передавали про величну перемогу наших військ під Сталінградом. Кожне слово було хвилюючою новиною, вливало силу і радість, і Іван Васильович, дивуючись, спостерігав, як суворе обличчя Дмитра, покрите негустими, але глибокими зморшками, привітно добріло і прояснювалося в майже дитячім захопленні, як перепечені морозом уста повторювали знаменні цифри і населені пункти...
— Щасливі ви, — звернувся до Івана Васильовича. — А ми зовсім були відрізані від світу, як скибка від хлібини.
— Коли б побільше таких скибок було накраєно.
— Новини часто доводилось виціджувати із запроданських газет...
— Ну, цю прогалину тепер можна заповнити. Ми не тільки слухаємо Москву, а й зв'язок налагодили з нею.
— З ким?
— З Українським штабом партизанського руху, — і Іван Васильович повідомив гостям багато значних новин.
Спати Дмитро не лягав до самого світу: жадібно розпитував і про події в Радянському Союзі, і про міжнародне становище, і про роботу партизанського з'єднання. Кожне слово, сказане Кошовим, було значуще, за ним відчувалося життя Великої землі, до якої Дмитро тепер так тягнувся, як соняшник

читати