Завантажити

Без горілки і без рому
Повертається додому.
А коли б...
— Досить, досить! Генія зразу видко, а розв'язку вірша й я без «коли б» знаю... Не подобається вона мені...
Після підрахунку виявилося, що в мадьярів було забрано біля двохсот гвинтівок і карабінів, та вісімнадцять пістолетів. А набоїв було обмаль.
Горицвіт наказав озброїти усіх дівчат-партизанок легкими мадьярськими карабінами.
 
XI
Старість не красить людини. Тяжко змінилася останнім часом баба Орина: зовсім занедужала, поменшала, в землю вросла, та роботи не кидала. Ще восени почала скаржитися Софії:
— Ноги обважніли, дочко, не слухають. Відходили своє — відпочинку просять... Ти мені квасолю піднеси — буду теребити, або соняшник почухраю.
— Нащо воно вам? Я й сама з дітьми все пороблю.
— Ні, дочко. Коли щось робиш, воно і на душі легше стає, не так про горе думається. З одними думками тепер не сила оставатися мені. Подумаєш про недавнє життя-щастя, а на теперішнє лихо звернеш, то й остання кров замерзає усередині. Робота втішає чоловіка. Не можна нам попустому жити... Коли б це так умерти, щоб ти із ділом впоралася і мене затепла поховала.
— Чого ви про таке говорите? Страшно мені. Живіть, бабо.
— Нема чого стращатися. Відколи світ та сонце стоять люди вмирають. Смерть вісті не дає тільки молодим, а я її вже за плечима чую... Страшно тільки не совісному вмирати в старі літа.
Зима була морозна і забитна. Тим-то за всю холоднечу Орина навіть словом не обмовилась про смерть. А коли пригріло весняне сонце, коли одного разу вбігла до хати закосичена пролісками Катерина, баба, дивлячись на те обвітрене пахуче дитинство, пригорнула внучку до себе, вийняла з коси одну голубеньку квітку, зітхнула і знову, пізніше, заговорила з Софією про дальню дорогу.
— Хоч би ще раз перед смертю нашого Григорія побачити. Зниділа ти, дочко, без нього, і мені тяжко. Все у снах його маленьким бачу. Живий, виходить. Тільки де він теперечки по світі ходить? Хоч би слово, півслова через когось передав...
І під цей тихий, одноманітно розсудливий голос на вії молодиці наверталися сльози, пропікали гарячі змарнілі щоки. І знову виринав перед очима Григорій і зникав, як зникає утлий човен на потемнілій розбурханій річці. А іноді навіть у болючій думці не могла дотягнутися до образу чоловіка, побачити його. Зі страхом помічала, що в дорогих рисах, в отій далекій далечині з'являлося щось нове, тривожне і нерозгадане. Тому поспішала до фотографій. Але й вони, вицвітаючи, з часом почали повівати якоюсь дивною застиглістю чи то холодком. Бо у серці молодиці всі риси чоловіка були незмірно кращими, дорожчими, живими.
— Не треба плакати, дочко... або поплач, поплач. Воно, дивись, легше стане. Не раз і мені за своїм плакати приходилося, коли .з бурлаками ходив на ті заробітки. Мозолем і кривавицею кожна копійка обкипала. Сироти ми обоє були. А тепер при живому батькові діти сиротами стають... От чує моя. душа, що скоро Григорій або сам заскочить, або небезпремінно обізветься.
І справді, через кілька днів, надвечір, коли Софія повернулася з нової панщини, зайшла почорніла, висушена жінка в благенькому вбранні. Її змарнілий вид туго стягнула шершава, у вітряних лишаях шкура, а червоні, втомлені очі горіли, як дві рани. Привіталась і тихим голосом попросила води. Але зір у жінки був такий голодний, що Софія зразу догадалась: не води хотілося мандрівниці. Нагодувала жінку, розговорились, і та подала їй невеличкого листа.
Мало не умліла Софія і, схопивши обома руками задавнений, пройнятий дощами і потом папір, вибігла на подвір'я, щоб на самоті прочитати той трикутничок. Забула про все. Неначе увесь світ нахилився над нею, приголубив теплою рукою, прояснив затуманені очі.
— Григорію мій! Грицю! — покликала до себе чоловіка, ніби він міг її почути, і притулила до грудей дорогі слова. А великі мовчазні сльози тихо капали на босі смагляві ноги, на молоду траву і входили у весняну землю. Кілька краплин так засвітилися в зіллі, що сама Софія подумала б — роса мерехтить.
Прибігла Катерина і з острахом прикипіла до землі невдалік плоту, дивлячись на матір.
«Тата вбито!» — аж вросла в землю в німій скорботі. Але коли мати підвела на неї очі, з радісним криком кинулась до неї:
— Мамо, тато листа передав?.. Передав?
— Передав, дитино. І тебе згадує, цілує. Прочитай, дочко, — подала Софія нагрітого серцем листа.
А невідома жінка поспішала. Дуже поспішала. Софія ледве встигла написати кілька слів, щоб вони хтозна через які руки попали до чоловіка.
«Дорогий Григорію! Змучились ми. і скучили за тобою. Мені здається, що я вже тебе ціле життя не бачила Діти виросли, витягнулись без тебе і все чекають свого тата. Люба говорить: «Прийде мій тато, візьме мене на руки і високо-високо, аж до самого неба підійме». А до мене на руки не йде. Баба Орина дуже постарілись

читати