Завантажити

будуть чинити опору.
Саме проспівали перші півні, коли Дмитро під'їхав до гармашів Підвисоцького, що прямо на шлях викотили гармати.
Поміж деревами низько пливли великі передвесінні хмари. Під копитами Орла хрустів молодий льодок, що затягнув невеликі калюжки, які вдень іноді так несподівано добре запахнуть — не прісним снігом, а напіврозмороженою землею.
Невеликі партизанські групи, всього по чотири-п'ять чоловіка, легко, мов тіні, з'являлись і зникали у темряві, припадаючи до вікон і дверей, ждучи умовного знаку.
— Товаришу командир, щастя на нашому боці! — під'їхав Симон Гоглідзе. — Ці вояки повиставляли варту, а вона вся позашивалася спати.
— Баба з воза — колесам легше, — відповів, притримуючи коня.
— Чує моя душа, що із гармати не вистрелиш сьогодні. До того тепер мадьяр учений пішов! — з удаваною зажурою похитав головою Підвисоцький.
— Навчили під Сталінградом коржі з маком їсти. До кінця віку не забудуть.
Один за одним пролунали два постріли, дивовижно нагадуючи стрільбу з мисливських рушниць, і ракети навскісними зеленуватими вогнями підвелися до низького хмарного неба. І зразу ж почулися дзвін скла, гупання в дзері і лункі голоси.
Пантелій Жолудь першим увірвався в простору хату і громовим голосом гукнув:
— Руки вгору! Давай «пушка»!
При колихливому світлі каганця заворушилися обідрані і брудні мадьяри. Сидячи, з широко розкритими від несподіванки і страху очима, підіймали руки вгору, дехто забився під лави і піл, але ніхто не доторкнувся до зброї, що лежала на скрині, висіла на стінах. Партизани зразу ж озброїлись легкими карабінами, букові ложа яких сяяли і переливались блідими плямами світла.
Бачачи, що в них не стріляють і не збираються нікуди вести, мадьяри ожили, на перекошених жахом обличчях почали переміщуватись запобігливі усмішки.
— Рус хорош! Рус хорош! — устаючи з долівки, швидко заговорив чорний мадьяр.
— Самі знаємо, — резонно відповів Пантелій. — Чого ж ви, коли рус хорош, полізли воювати з нами?
— Рус хорош! Рус хорош! Фашист капут! Мі бесюнтеттюк о горцвот15, — твердив одне й те саме.
Захопивши зброю, партизани побігли до другої хати. Недалеко пролунав одинокий постріл.
— Поклали якогось гарячковитого офіцера, — прислухався Пантелій.
— А може кого з партизанів? — запитав Дуденко.
— Ні, наша, трьохлінійна вдарила.
В третій хаті знайшовся кремезний, зарослий по самі очі мадьяр, що добре розумів російську мову, і Пантелій з ним завів жваву розмову, а потім, вийнявши засмальцьованого зошита і олівця, записав кілька мадьярських речень.
— Це для чого тобі? — поцікавився Слюсар.
— Як для чого? В партизанськім господарстві не здасться, думаєш? Ще, може, ми з тобою таких мадьярів розіграємо, прямо наче в кіно. Ти ще не знаєш мене! То як буде: «ідіть прямо цією дорогою»? — звернувся до високого мадьяра і швидко записав відповідь: — «Менєм едьенешен езен оз утон».
— Чортів Пантелій! — захоплено прошепотів Дуденко.
— Сякий-такий Пантелій, а все-таки веселій. Ти б от рому роздобув, поки я поговорю про всякі діла,
— Товариш партизан, — ніяково водячи жагучими чорними очима, звернувся оброслий мадьяр до Пантелія. — Ви нас... ви нас не...
— І не, і ні — не бійся. Повертайтеся до себе, беріть за карк чи за шию свого Хорті і всяких хортів. Ти хто? Робітник, селянин?
— Селянин... Желлир16. Погнали на війну. Життя зашморгнули, — чорні очі мадьяра затуманились.
— А ви зашморгніть тим шиї, кому треба. Не сподівайтесь на готовеньке. Ех, несвідомі ви! В нашого колгоспника треба повчитися. Знаєш, шо таке колгоспник?
— Колгозішта!.. Знаю, знаю, — весело закивав головою мадьяр.
В хату вбіг розчервонілий Янчик Димницький.
— Брати-слов'яни, збирайтеся на майдан!.. А до нас пристав мадьяр Янош Балог. Комуніст. Чотири роки у в'язниці сидів. Каже: буду партизанити, поки Венгрія не стане вільною.
— Подружимо з ним, — твердо вирішив Пантелій Жолудь і підкреслено сунув зошит у кишеню, потім однією рукою притиснув до себе Димницького і загудів над його вухом: — Янчику-Подолянчику, поплинь, поплинь по Дунайчику.
— Пливемо на повний хід, — задиркувато відповів Димницький.
— А правда, хороша ланка виходить: Іван Василенко, Янчик Димницький, Янош Балог...
— Ланка дружби, Пантелію. — Тісно притулившись один до одного, вони виходять з хати.
Мадьяри проводять їх довгими здивованими поглядами. На світанку добрались до лісу. їдучи на своєму веселому Шпачку, Пантелій надокучав Дуденкові:
— Що ти за поет, коли навіть віршика не склав про наш напад. Був би я поетом... Ні, Кириле, не пурхала біля тебе муза. Справжні поети на ходу вірші пишуть. Доведи, що ти творець.
— Слухай, — усміхнувся Дуденко і почав декламувати:
На Шпакові сам не свій
Іде Жолудь Пантелій:

читати