Завантажити

ноги із стремен і відповзти осторонь. Почув неприємну вогкість у середині чобота і побачив, що сніг почервонів, увігнувся і став осідати, немовби хто в нього втиснув денце з червонолозу.
Коли ліворуч почав півколом заходити загін під командуванням Дмитра, ворог став швидко відступати. Один здоровило в дубленому червоному кожушку, тікаючи, спіткнувся, упав на сніг, підвівся і знову упав.
«Як смерті боїться. Переляк такою деревиною кидає». Дмитро натиснув на ворога конем і, вже вихопивши шаблю, помітив, що йому прямо в вічі, похитуючись, дивиться крихітний отвір карабіна.
Дзвінко, ніби в самому вусі, задзвенів постріл, оглушив Дмитра. І знову великі пальці здорованя судорожно вчепилися в запітнілий затвор. На перекошеному шпаристому обличчі розливалася драглиста білизна, по лобі котились великі краплини поту, і люті сльози блищали в очах. Іще раз приклад підскочив до плеча. І в цю мить Дмитро точним ударом, з протягом на себе, навскіс рубанув шаблею по широкій ослаблій шиї.
Криця з трускітом пересікла ключицю і розчепила грудну клітку. Почувся схлип. На яскравочервоному кожушкові зразу замигтіла крива смуга, і кров задзюрчала на сніг. Краплини поту доганяли на щоках трудно витиснуті сльозини і обривались на почорнілій овчині.
І раптом у глибині лісу Дмитро побачив, як на санках, підвівшись на весь зріст, пролетів Карпо Варчук.
«Ось кому ти душу запродав!» — Шаленіючи, пустив навскіс Орла. Але чуття командира заставило його подивитись навкруги.
Помітив, як кілька поліцаїв обсіли Пантелія Жолудя, і з лютим болем Дмитро повернув коня на чорний клубок тіл, що в лихім двобої кружляв поміж деревами. А санки ще кілька разів мигнули біля дороги і зникли в ярку...
Після бою Дмитро направився до землянки фельдшера Рунова, де лежав Созінов. Куля роздробила начальнику штабу кістку і вийшла навиліт, розшматувавши при виході литку.
Обережно сів Дмитро біля пораненого.
— Так що не доведеться мені поїхати з вами, — стримуючи біль, блідою усмішкою стрінув його Созінов.
І Дмитро з подивом помітив: очі в Михайла сіяли таким широким і могутнім сяйвом, що в ньому розтоплювалось чуття болю. Підсвідоме догадався: воїн переживає щось подібне до того, що переживав він, Дмитро, коли був поранений шпигуном в Городищі.
«Радіє, що Тура врятував... Яка силища у хлопця! Яснець.
Справжній яснець!»
Увійшов закурений, почорнілий Тур.
— Міша, дружок!.. Спасибі... Вирвав з лапищ костомахи.
— Досить, Саво... То нам по наркомівській нормі положено.
— Зараз Соломія тобі яблук принесе.
— Яблука доспіли, яблука червоні, — продекламував Созінов. Хвиля яскравого сяйва не зменшилась в його очах.
— Товаришу командире, комісаре, прийом закінчився до наступного тижня. — обережно випроводив їх з землянки молодий фельдшер.
 
IX
Ударили люті холода. Лунко стріляло приморожене дерево, а паморозь заткала усі ліси дивовижними іскристими парусами. На сонці вони рожевіли, горіли і переливалися холодними вогнями. Увечері сплетене галуззя мерехтливим неводом затягало безкраї сині плеса, і в проріхах тріпотіли великі зеленкуваті зорі. Стужа кучерявими пасмами покривала коней, забивала ніздрі драглистим льодом. Чавунно почорніли обличчя партизанів, а очі, напівприкриті пухнастими повіками, звузились і тому, здавалось, мали значно довший розріз.
— Померзли, хлопці? — розтираючи рукавицею щоки, запитував Дмитро.
— Можна терпіти, товаришу командире, — ледве розплітаючи засніжені вії, відповідав Кирило Дуденко. — От тільки біда — з-під сідла підвіває, спасу нема.
— Гляди, не приморозь штанів, — лукаво косився Пантелій і потім додавав: — У лісах тепліше. Це б на полі — душу виїло б. Ми за галуззям заховались від морозу, як циган у ятері.
У глибоких вибалках, де було затишніше, підгодували коней; тупцюючи і підштовхуючи один одного плечима, трохи розігрівалися і знову їхали вузькими просіками, нев'їждженими дорогами, обминаючи села і хутори. Іноді Дмитрові здавалося, що він заблудився в цьому лісовому засніженому світі. Тоді виймав з польової сумки карту, лягав прямо на сніг і довго звіряв маршрут, пригадуючи усі прикмети дороги, що вкрай заповнювали пам'ять. На карті, знайденій в убитого фашистського офіцера, всі назви визначалися латинським шрифтом. За допомогою Тура Дмитро виписав абетку, і вже через три дні поволі читав і перечитував карту.
— Дмитре Тимофійовичу, ти природжений лінгвіст. Чи не думаєш мови вивчати? — сміючись, запитав його тоді Тур.
— А що воно означає «лінгвіст»?.. Ага... Закінчиться війна, чого доброго, і справді візьмусь за книги... Не тільки про сільське господарство чи художню літературу читатиму.
Зрідка натрапляли на лісорубів, з насолодою грілися біля багаття, розпитували про життя, і командир не без гордощів відзначав, що ні разу ре збився з дороги.
Чим ближче під'їжджали до Славногородецького чорнолісся, тим більше

читати