Завантажити

плаття, що не змиється, не злиняє, на весь мій вік стане. І лягаючи і встаючи, ми згадуємо свій рідний край та усе чекаємо, а кого, ви самі знаєте. Напишіть, чи скоро прибудуть у гості брати. Ждемо їх, як сонця ясного. Хоч як не є нам, але ми не тільки плачемо. Є і люди добрі і діло добре. Нагадайте Варчуку, що ми його й тут не забули, зав'язав він світ нам, зав'яжеться і йому... Мамо, я получила вашу посилочку. Так оце напилися чаю з сухарями. Цілую вас усіх міцно, міцно і кланяюся до самої нашої рідної землі. Ваша дочка Степанида».
— Поховають тебе, доню, в чужому краю, — тихо заплакала Олександра.
— А може й діждемось її, — несміливо спробував утішити жінку Полікарп та й сам зітхнув. Де й поділася тепер у чоловіка безтурботна, весела мова, пересипана жартами, побрехеньками і дотепами.
— Ти ж приготуй посилочку. Завтра понесу в район на пошту, — промовив, щоб хоч трохи заспокоїти дружину. Зітхаючи, Олександра вийняла із скрині шматок полотна, сіла на лежанці і почала шити крихітну торбиночку, а дівчата мовчки слідкували за роботою, потім почали наспівувати пісню, яку привезли із Німеччини покалічені полонянки. Діти знали, що мати любить цю пісню, хоча кожного разу плаче од неї.
Ой, журавко, журавко,
Чого крякаєш так жалко? —
тихим чистим голосом, неначе зітхаючи, запитала у безмовного широкого привілля старшенька Надія.
Як не крякати мені? —
сплеснув жалем срібний голос Віри, обнявся зі співом сестри і несподівано красиво та легко, як птиця, почав підніматися, взлітати притишеним підголоском, що зразу ж охоплював серце тривогою і болем:
Горе жить на чужині.
Охопивши голову руками і впершися ліктями в навій ткацького верстата, сидів Полікарп у другій кімнаті. Ноги його забули перебирати начиння, човник упав на долівку, зачепивши грубою ниткою шпуляр.
Перед очима чоловіка пропливало теперішнє життя рідної дочки, впліталося в його життя і знову розходилось, як однакові сумовиті голоси невільницької пісні, що сповнила уже всю невеселу хату, тремтіла біля шибок, просячись на засніжений простір.
Одірвалася од роду,
Як той камінь, та й у воду.
Упав камінь та й лежить.
На чужині гірко жить.
Не дай, боже, заболіть,
Бо нікому й пожаліть.
Не дай, боже, помирать,
Бо нікому й поховать.
Поховає чужина,
Проклятуща сторона
Поховає чужий рід,
Що й не знатимуть де слід.
Випала голка з одерев'янілих пальців Олександри. Світло різкими болючими плямами наповняло налиті сльозами очі.
«Це тільки подумати — ополониками кормили навесні, — пригадувала слова із давньої листівки. — Тому і висихаєш осіннім стеблом, моя доню».
Світанком Полікарп поклав посилочку у кишеню і тихо потюпав у місто. Нелегко ішлося старому по копній дорозі, та горе хоч і хилило донизу, одначе і вперед гнало.
— Куди ви, дядьку, з такою посилкою? Важка! — подивилася на пакуночок нахмурена зубаста дівка.
— Чого ж велика? Рівно двісті п'ятдесят грамів. Точно, як в аптеці. Вага вірна, — попробував бадьоритися, але винна усмішка скривила його уста.
— Хіба ви не знаєте, що з нового року приймаються посилки тільки по сто грамів?
— По сто? Так це за сто грамів я двадцять кілометрів пішки йшов?
— А мені яке діло? Не я закони встановлюю.
— Щоб вас уже земля сира встановила! — розлютований Полікарп, немов сліпий, вийшов із пошти і не стямився, коли опинився на передмісті.
Однак чим далі він відходив од пошти, тим більше розум брав верх над злістю і, зайшовши до убогої халупки, попросив підстаркувату жінку, щоб зашила йому в посилочку один сухар. І знову потюпав старий на пошту, а потім додому.
У синіх присмерках тонув хвилястий небокрай. Тільки над самою землею блищала вузька світла смуга. По завіяному шляху вітер переганяв сухі димчасті струмки снігу, зрідка в них вплітався напівстиснутим дитячим кулачком дубовий листок або чіпка опука перекотиполя. Втомився старий місити чобітьми розсипчасту дорогу. Набрякла шапка від поту, по жилавих скронях покотилися краплини, осідаючи на довгих, опущених донизу вусах...
Весною скільки просив Варчука, щоб не визначав Степаниди в Німеччину. Не пособилося. Коли б було чим задобрити, коли б не забрали корови — хоч на якийсь час зарадив горю. Та не було чим відкупитися. І пішла Степанида тим битим шляхом, проклинаючи Варчука і чужинців. Бачив, як на станції їх повтискали в товарні вагони, потім вартові зачинили скрипливі двері, обкрутили дротом, і навіки зникло заплакане скорботне обличчя дочки.
Заглиблюючись у думи, не почув, як позаду задзвонив

читати