Завантажити

новина єсть. Недалеко від райцентра спустилися парашутисти. Скільки їх було — невідомо. Відомо, що двох спіймала жандармерія. Треба напасти на жандармерію, відбити своїх людей.
— Коли спустилися? — одірвався від топографічної карти Созінов.
— Учора вночі. Понімаєш, їх іще не розстріляли і не вивезли в гебіт. Спішити треба! — твердіють темні очі Гоглідзе, сіяючи синіми білками. Дмитро бачить, як несподівана новина обезкровлює обличчя Тура, нервово перекочує під тонкою шкурою сухі жовна і пересмикує куточки уст. Не спускаючи очей із комісара, він уже в думці розробляє план нападу, щоб визволити посланців Великої землі.
— Що скаже товариш комісар? — порушив хвилинну тишу.
— Негайно нападати. Правда, в районі тепер є багато жандармерії і поліції, будинок обнесений дзотами, замінований, але треба спробувати щастя.
— Неодмінно захопити гармати, — додав Созінов. Загін розділили на дві половини, і в морозну ніч, тихо знявши варту, вступили у місто, прямуючи з двох боків до великої старовинної школи, де тепер розмістилися жандармерія і поліція. І як тільки городами почали добиратись до широкої приземкуватої будівлі, із двох бокових дзотів застрочили кулемети.
Партизани під керівництвом Тура викотили гармати і з прямої наводки вдарили по дзотах, що скоро замовкли. Потім взяли під обстріл школу. Одначе 47-міліметрові снаряди тільки вибивали гнізда в товстому камені, а пробити стін не змогли. Іти на штурм не виходило — можна було уложити біля школи половину загону і не добитися ніяких наслідків. Пішли на переговори.
— Пани жандарми! — лунко в сухому повітрі прозвучав в'їдливий голос Олекси Слюсаря.
— Чого, товариші партизани? — насмішкувато пролунало з вікна, заставленого мішками з піском.
— Видайте нам парашутистів. Інакше зірвемо вас із усім гамузом.
— Духу невистачить.
— А ми толом. Відпустіть, бо горе вам буде.
— На шворці вже вони висять!
Після цього сердитий голос німця пронизливо подав команду.
Гримнув залп. Але всі партизани вчасно припали до землі, заховались за будівлями, і кулі даремно зашипіли, здиблюючи шкоринку примерзлого снігу.
Розлютований Дмитро дав наказ відступити. Порівнявшись із Гоглідзе, коротко кинув:
— Треба буде спіймати когось із цього будинку, узнати пароль, зняти вартових і підривній групі зірвати цей гадючник, — махнув рукою на приземкувату будівлю.
— Зробимо, товаришу командире! Сміється добре той, хто сміється останнім, — і пішов до своїх розвідників.
«Шуткуєте, чорти. Це вам так не пройде», — твердо вирішив Дмитро знищити вороже кубло.
До нього підбігли захеканий Пантелій Жолудь і Лазорко Іванець. Веселою відвагою горіли очі Пантелія, лісовим спокоєм віяло від мовчазного Лазорка. Його коротка люлька, коли затягався, освітлювала аж до западин очей обвітрене, розумне обличчя з побілілими на морозі вусами.
— Товаришу командире! Треба жандармські коні прихопити. Для чого добру пропадати? А коні ж які — орли! Із племінного заводу забрали. Я вже собі вибрав Шпачка, а вам такого підібрав — ну, прямо тобі із каменя і бронзи вилитий. Як у Петра першого. Сідла теж є. Словом, таке діло нам підходить. Правда, товаришу командире? — допитливо подивився на Дмитра. Хотілося загладити свою провину. Тому-то щиро зрадів, коли почув тихий голос:
— Спасибі, Пантелію, що вдружив. Сам — старий кіннотник.
Із великої стайні повиводили партизани коней, при зорях осідлали і подалися до лісу, збиваючи сніжну куряву. І тільки тоді позаду них вдарила безладна стрілянина...
Як не здержував себе Дмитро, але в полі не витримав: пустив коня на весь кар'єр і, зливаючись з міцним пружним тілом вороного, прислухаючись до кулеметного перестуку кінських ніг, угадував кожен його порух.
«Добрий кінь».
І, згадуючи молоді літа, на скаку пересідав з однієї сторони на другу, швидко обкружляв навколо шиї коня і знову вискочив на сідло. Розумна тварина, розстеляючись в швидкому скаку, навіть вухом не повела. Втягуючись у все зростаючий розгін, з захопленням стежачи, як закружляли сніги і ліси, Дмитро поволі забував сьогоднішню невдачу, і здавалось, що новий план розгрому жандармерії уже наближається до повного виконання — інакше бути не може.
— Інакше бути не може, — вголос повторив, припадаючи до луки, бо вітер гостро врізався в розпалене обличчя.
— Славний коник, товаришу командире? — догнав його біля лісу Пантелій Жолудь. Хлопець в куценькому кожушку, високій шапці, здавалося, неначе вріс у свого стрункого Шпака.
— Хороший, Пантелію. Тільки, гляди, не пропий.
— Не проп'ю, товаришу командире. Візьміть мене у взвод штабної охорони. Не помилитесь.
— Добре, прийму, коли зірвеш будинок жандармерії.
— Зірву, товаришу командире. Двісті кілограмів толу — і каменя на камені не залишиться. Ми їм покажемо, де раки зимують, — торкається ногою до ноги командира.
 
* * *
В ліску,

читати