Завантажити

коли хотів щільніше пригорнути до себе.
Вдалині заскрипіли колеса, і Тур, притуляючись до дівочого плеча, неквапною ходою пішов по дорозі, не спускаючи очей з дорогого обличчя. На розстанні зупинився, поглянув на притихлу дівчину, торкнувся її плеча і, за гулом серця не чуючи свого голосу, заговорив:
— Соломіє, люблю тебе. Коли б ти так за мною, як я за тобою...
І пригадалася пісня, що бентежила його, коли жив ще у своєму селі над Десною, пісня, повна того чистого сподівання світлої любові, коли не тільки полюбити, а навіть і в думці подумати побоїться дівчина про когось іншого: є ж у неї сужений... Як тоді співала вечорина:
Коли б ти за мною,
Як я за тобою,
А я за тобою,
Як вітер з горою,
Як сонце з землею,
Як місяць з зорею,
Як берег з водою,
Козак з дівчиною.
І, не дочекавшися відповіді, пригорнув до себе, поцілував у очі й уста.
Неначе од сну прокидаючись, подивилась на нього Соломія, зітхнула, і великі сльози покотились по її обличчі.
— Що з тобою, дорога? — неуміло почав заспокоювати, дивуючись і боячись такого переходу настрою — від щасливого сміху до плачу. — Ну, не треба. Що згадалось тобі?
— Нічого, — одними устами відповіла, сама не знаючи, що робиться з нею. Чогось, що безслідно відходило од неї, було жаль, і радісно і лячно було перед новим, що нестримно напливало на неї. Як її не може зрозуміти Сава? — вперше по імені назвала його.
— Може в тебе що болить? Нездужається?..
— Ні... Саво, ти нікого не любив?
— Ні, не любив, — здивовано поглянув у її великі просвітлені щастям і сльозами очі.
— І я ніколи... Може ти тільки поважаєш мене?
— Ні, Соломіє... Коли б ти знала... Як побачив тебе... Та хіба ти сама не бачиш, як я за тобою? — поцілував у вогку од сліз щоку.
— Бачу, — тихо відповіла, не знаючи, чи прихилитись до милого, чи скоріше, скоріше піти, побігти лісом од нього, задихаючися в повені незнаного дівочого щастя. І те і друге бажання з однаковою силою коливалися в душі Соломії.
Мовчки пішли поруч, схвильовані і прояснені, побравшись, як діти, за руки. І не помітили, як підійшов до них Михайло Созінов і перелякано, обережно почав одступати назад, а потім тихо заспівав, щоб дати знак про себе. Тільки чого та пісня такою невеселою була?
 
IV
Тепер Михайло збагнув всю силу свого чуття до Соломії. Досі воно заповняло його мінливими хвилями, де перемежовувались надія і тривога.
Надія збільшилась минулого року, коли Соломія, схопивши його за руку, повела до хати. І тільки пізніше почав догадуватися, що та радість нічого не віщувала йому: просто дівчина була надмірно схвильована зустріччю з батьком. Та й годі. І хоча, боліючи, бачив: Соломія уникає зустрічі з ним, сподівання не вмирали, як не вмирає непокірний корінь, пробиваючись крізь піщаний грунт. Іноді старався забути дівчину, і це на деякий час вдавалося, правда, не повністю, бо досить було побачити її ласкаву усмішку, почути м'який голос, і те, що туго затягалося, покривалося крихким льодком, виходило з берегів, а потім знову, смокчучи серце, влягалося тяжко і насторожено.
І раптом усе, усе безповоротно обірвалося. І зараз його думи, біль, чуття здибились, неначе крига у перший день льодоходу. І холодно було, і болісно, і противно. Він сам собі надокучив, як надокучає людина, коли вчинила щось непоправне.
Чого було сподіватися? Хіба він не бачив, якими очима стрічає і проводжає дівчина Тура?
І не розумів, що був правий лише наполовину: кохання, справжнє кохання, схоже на сонце, — воно ширшим робить наш духовний зір, просвітлює глибину, воно й притемняє те, що лежить поблизу. Тому тільки тепер на пам'ять прийшли і стали водно ті десятки притьмарених здогадів, що говорили про любов Соломії до Тура. А перше коли і помічались вони, зразу ж забувались, як окремі розсипані при дорозі зернини, над якими не замислюємося, що вони всередині мають живий росток, мають ціле життя.
Так само і Тур ні разу не подумав, що Соломію міг кохати його друг. Налитий по вінця тими могутніми хвилями, що підносять до розквіту усіх сил, він не бачив, що Михайло став якось уникати його, менш розмовляти, ввіходити в себе. Після перших неповторних зустрічей з Соломією він не витримав, щоб не похвалитися своєю радістю.
Морозним надвечір'ям вони поверталися до табору. На прогалинах пухкі сніги ще не встигли змінити рожеву сорочку на блакитну, ще не встигли дерева ввібрати в себе подовжені тіні, ще високі шапки на пнях переливалися денним сяйвом, а на небі вже під червоною хмариною стрепенулась вечірня зоря. З берез осипались переспілі сережки, і здавалося — тисячі крихітних рожевих ластівок лежали в ледве вигнутих снігових тарілках.
— Михайле, тебе тільки за

читати