Завантажити

ходиш, чи сватати думаєш?» Ані слова Лазорко, тільки слухає, що далі буде. «Як не думаєш брати, я за другого піду». Хоч би тобі повернувся. Розсердилась Маруся, і вже із серцем:
«Чого ти мовчиш, нудьго і болість моя? Чи ти жених мені, чи через пень-колоду сусідів стовпець?» — «Еге, стовпець, — нарешті обізвався Лазорко. — Вдягайся — і пішли до Загсу». — «Так зараз же ніч». — «Ну, тоді не пори гарячки — не вмреш до ранку».
Сміються партизани.
— Добре бреше. І язик не заболить, — виймає люльку із рота Лазорко і знову спокійно починає смоктати чорний пожмакований чубук.
— Лазорко, Лазорко, скоро ти Марії автомата дістанеш? Бо так їй, маленькій, тяжко з рушницею, — уже з співчуттям питається Слюсар.
Загрубіле обличчя Іванця стає по-дитячи зворушливим:
— Стараюся, брате. Англійського «Скотта» дістав їй, а на автомаг не фортунить.
— І чого воно, братці, англійський «Скотт» опиняється у німецько-фашистського скота? Другий фронт? — серйозно питається Пантелій Жолудь.
— Другий фронт! — відповідають партизани, одні з серцем, інші з їдкою насмішкою.
— Чого ви кривитесь? — утішає їх Жолудь. — Уже другий фронт був би як миленький, але містер Черчілль ну ніяк не може діждатися комбінованої погоди.
— Що воно за штука?
— А звідки ж я, братці, знаю, коли сама природа не додумалася до тієї погоди, якої забажалося містеру Черчіллю. Але мені одно ясно: коли над Ламаншем ясно, тоді містер Черчілль боїться пускати кораблі — запримітять їх фашисти. Коли ж над Ламаншем туманно, містер Черчілль спасається пливти, щоб не збитися з дороги. Це ж яких-небудь тридцять кілометрів перепливати, усі прибори на кораблях можуть попсуватися.
— Може б їм наш компас підкинути?
— О, коли б вони мали наш компас! — несподівано багатозначно підводить руку вгору мовчун Іванець.
— Що б тоді містер Черчілль робив?
— Тоді б містеру Черчіллю нічого не залишилось би робити, — твердо вирішує Лазорко, і сміх кружляє навколо багаття.
Созінов підходить до воїнів, і всі встають, вітаючи його. Саме став топитися тол. Партизани залізними невеличкими кочергами почали вибирати його в дерев'яні скриньки.
Неквапні розмови, бурхливі жарти і гострі дотепи потроху втихомирювали, приглушували болючий сердечний щем. Легше стало поміж цими обвітреними завзятими бійцями, що вміли найбільші болі заховати від людського ока, нелюдську вагу підняти натрудженим вірним плечем і, як діти, веселитися після вдалого нападу на ворога.
На вогонь поклали нові авіабомби, закурили.
— Кирило, проспівай-но пісню свою, — звернувся Олекса Слюсар до Дуденка.
— Та нема нічого нового, — і зітхнув.
— Нема? Цілу торбу носить.
— Так хай хтось за гармонією збігає, — поліз Дуденко в свою ремінну сумку, де лежали гранати, тютюн і великий, розпухлий од негоди й часу зошит із віршами.
Незабаром, прихилившись чубатою головою до трьохрядки, обережно розвів міхи, легко кинув пальцями по запітнілому перламутру, наче сам до себе промовив: «Партизанські ночі».
У вечірній тиші душевно забринів його міцний, трохи застуджений голос:
Зима. Холоднеча. Засніжений ліс.
На небі, як сльози, печаляться зорі.
Опівночі друга зміняю в дозорі,
Що вірну гранату, як серце, затис.
 
В промерзлих чоботях, в кожусі старім
Снігами іде партизан у землянку,
І сни гостюватимуть в нього до ранку,
І мати, і діти зустрінуться з ним.
 
А другої ночі підем у село,
Будемо з другом громити німоту,
Гвинтівка, граната підуть у роботу,
Щоб щастя над нами, як сонце, зійшло.
 
Ми клятву дали Україні, Москві,
Що ворог на нашім Поділлі загине...
Ночами не сплять партизани Вкраїни,
Щоб мати і діти остались живі...
Від підривників Созінов попрямував до обозників. Сюди попадали або старі люди, або ті партизани, що чимсь провинилися. Найбільш хоробрі з них недовго засиджувалися в обозі: після якогось одчайдушного вчинку їм знову повертали відібрану зброю і посилали на важкі, але милі серцю завдання.
Зараз біля вогнища верховодив завзятий кулеметник Василь Мель, в минулому ретельний і до справ і до випивки секретар сільського виконкому. Він лише вчора попав до обозу, і його нові товариші весь час приставали: розкажи і розкажи, як дійшов до такого життя. Василь відкручувався жартами і примовками, нападався на найбільш в'їдливих, але нарешті почав признаватися у своїх гріхах:
— Порядок,

читати