Завантажити

ночами до села. Накульгуючи, спираючись на палицю, Дмитро виходив у двір і довго не міг одвести наболілого погляду від далекого обрію.
Поспішали на фронт машини, танки, їхало поповнення, а обабіч шосе їхали і йшли на схід намучені люди з убогими пожитками, з заплаканими дітьми. Гнали колгоспники великі табуни худоби; ревіли круторогі воли, жалібно, по-дитячому плакали вівці і падали на шлях, страдно дивлячись старечими янтарними очима. Розчахались ноги і ратиці в корів, і невпинний плач стомлених отар, як тривожний сон, висів над селом.
Одного надвечір'я на заморений обоз налетіло два літаки; з-під їхніх крил злобно замигкотіли вогники; кулі, крешучи з асфальту іскри, потоками промчалися над беззахисними людьми і худобою.
Дорога, наче осіннім листом, зарясніла кривавими плямами. Дмитро побачив, як мати, прикривши собою дитину, упала на землю і зразу ж біля них почала розповзатися паруюча стрічка.
— Мамо, мамо, — плакало дитинча і здоровою ручкою тягнулось до мертвої руки матері.
Кілька нових могил невідомих біженців виросло за селом, Кількох дітей взяли собі колгоспниці на виховання. І знову в пелені сірого диму тягнулись табуни худоби і обози, попадаючи під негоду, обстріли і бомбардування.
— Що ви за виродки, фашисти, — темнів од злості та безсилля Дмитро. — Хіба ж не видно, хто їде, хто йде по шляхах?
— Фашисти хочуть наш слов'янський корінь висікти. Тому всіх б'ють, — пояснив старий учитель Микита Дем'янович, увесь облитий сивиною.
А з усяких темних кутків і щілин починали виповзати мокриці, безбатченки, у яких, крім отруєного гнилого мозку і неситого шлунку, нічого не було. Якісь підозрілі ворожки і ворожбити гадали та розпускали поголоски, одна одної потворніші. З'явився злодій, що з тюрми не вилазив, Олександр Кухня, покрутився, покрутився і десь зник, пообіцявши, що скоро прибуде, і не сам; десь у лісах переховувався Ліфер Созоненко, переказавши, що незабаром він відкриє свою комерцію.
Розповідали жінки: тепер у Варчука перед всіма іконами горять свічки.
— Чекали своїх визволителів — дочекатись не могли, і нарешті ідуть вони, — радів старий Созоненко, що звідкись з'явився цими днями в селі. Його сіре потріскане обличчя лущилося брудною іржею ластовиння, а в очах світилася люта рішучість.
— Виповзають гади недобиті. Хоч би їх кудись погнали, — хмурячись, казав Дмитро до Микити Дем'яновича.
— Закону нема такого.
— Так потім вони людям дихнути не дадуть.
— Може ще відженуть ворога.
— Коли б так, — зітхав і жадібно ловив усяке слово надії.
Тa наступний день не приносив утіхи. І коли у Майданах окопалися наші батареї, Горицвіт зібрався в дорогу.
— Куди тобі такому їхати? — припала до нього Югина. І тоді зовсім несподівано втрутилася мати, що досі мовчки стояла біля столу, не зводячи погляду з сина.
— Нехай, дочко, їде.
Здивовано поглянув Дмитро на матір. А вона вийшла з сутінків, невисока, сухорлява, з страдно опущеними вниз зморшками біля уст, вогко світячи глибокими чорними очима. І така мука коливалася на її лиці, що мимоволі Дмитро нахилив голову.
— Їдь, сину. Така тобі, видати, випала доля. А її не обскачеш конем. Бачиш, що робиться на світі: діток убивають, старих убивають, а хто ж оступиться за них... Такий нам час тяжкий випав... — От-от мала заголосити, але перемогла себе і вже говорила повільніше, глухіше: — Їдь, дитино моя, і повертайся скоріше. Зі своїми повертайся. А ми вже без тебе горювати будемо. Кожної години виглядатимемо з шляху. Кожної хвилини тебе споминатимемо.
— Куди ж він такий? Сам за собою не догляне... Може відженуть ворога...
— Хочеш, щоб Варчук за мною доглянув? — різко обірвав дружину. — Ще німці в село не вступлять, а він по мою душу прийде.
— Що ж він, звір який?
— Гірше звіра! — почав лютувати, але зразу ж втихомирився. — Не час чортзна про що говорити... Не побивайся, Югино ..
— Як не побиватися, коли так тяжко, так тяжко...
Дмитро пальцями торкнувся руки дружини і, хвилюючись, тихо сказав:
— Югино, а Сталіну зараз іще тяжче. Усі турботи налягли на нього. Усі! За цілий світ він думає, і про нас з тобою. От і повинні ми помагати йому, чим зможемо. А сльози — не поміч. Чуєш?
— Чую, Дмитре. Хіба я не розумію?.. Та вже наша така слабість жіноча.
— Поїду я, а ти справжніх людей тримайся, як і завжди... В сутінках довго сиділа вся сім'я коло нього, а він, спершись ліктем на стіл, прислухався, яке слово хто скаже, і впірнав у задуму. Тепер болюче серце так билося, що аж у ребра товкло. Мовчки, припавши до його руки, дивився на батька Андрій, непорушний, задуманий. Ще вдень, приїхавши на добрих конях, які залишили для Дмитра, він, бліднучи, попрохав:
— Тату, візьміть мене з собою.
— А коло мами хто буде?
— Коло мами! Бабуня є... Я за вами, тату, доглядати буду.
— Ні, я вже якось сам собі раду дам. Ти ж за всією сім'єю

читати