Завантажити

і чорними вогнедишними вежами посунули до невеличкого біленького міста — тактичної глибини оборони.
Партизанський загін імені Сталіна залишився в тилу у ворога.
Після останнього донесення втомлених і нахмурених розвідників Генадій Новиков тихо виходить на узлісся. В імлистому вогкому світанні лежить прим'ята, розвержена і мовчазна земля. Над лінією окопів — туманний відпар і незвичний спокій. Але цей спокій тяжчий, ніж гуркіт бою з химерним перехрестям трасуючих куль, з пурпуровими сполохами мін, з фурчанням перегрітих осколків і клубами перемеленої коренистої землі.
Смутний напружений погляд шукає будь-якої ознаки життя, а серце так щемить, як може щеміти тільки раз на віку.
«Нема наших», — виривається зітхання, а зір ще марно відшукує в полі найдорожчі сподівання.
— Пішли, Генадію Павловичу! — Невелика міцна рука Недремного лягає на плече Новикова.
— Пішли, — труснув головою, наче струшуючи тяжкий сон, і командир загону бачить, що золотисті обідки очей комісара стали червоними.
— Гостей непроханих треба сподіватися. Наближається наш перший бій. — Недремний говорить неквапно. Провівши свою юність в боротьбі, він добре знає вагу слова «бій»: воно відриває сміливу людину від найтяжчих переживань, повертає її до строгого кола конкретних обов'язків.
— Мінувати дорогу ще рано? — Новиков насуплює чоло, щоб краще зосередитися.
— Ранувато. Ще можуть десь наші прорватися.
— Коли б то.
Над головою, захекавшись, летять сірі обважнілі «хейнкелі», потім, обганяючи бомбардувальників, прозуділи два «мессери», і їхні поламані тіні замерехтіли по стовбурах дерев.
— Пора на політінформацію, — хмурим поглядом проводить Новиков знахабнілі самольоти.
— Яка тема сьогодні?
— Народна відповідь на промову товариша Сталіна.
— Тема всієї нашої боротьби, — задумливо говорить Недремний, і на його свіжовиголеній щоці ледь помітно ворушиться задавнений шрам.
— Всієї.
— Хороше б було після такої політінформації негайно дати наочний урок ворогам. Сьогодні ж.
— Поєднати теорію з практикою, — спалахнули очі комісара. — Треба щось придумати партизанське. — Враз вираз його обличчя стає спокійнішим: попереду стоять партизани.
Опівдні розвідка загону зустрілася з головними дозорами нашої військової частини, яка вирвалася з оточення. Скоро на лісовій дорозі з'явилась і сама частина. Попереду йшли піхотинці, сапери і кілька пілотів, далі на підводах їхали поранені, а прикривали колону артилеристи, виставивши позаду рябу трофейну гармату.
Партизанський штаб нашвидку познайомився з армійськими командирами.
Молодцюватий капітан з акуратно нашитими гарматами на петлицях, не кваплячись, підійшов до партизанів.
— Загін імені Сталіна?
— Загін імені Сталіна.
— Самоперевіримося? — вийняв з гімнастьорки посвідчення. Уважно переглянув документи Сніженка. — Вахту приймаєте?
— Приймаємо.
— В добрий час. Дивуєтесь? — показав на колону. — Тепер ми стали «загальновійськовою» частиною — приєдналися до нас із різних родів військ. Хлопці бойові! Одне озброєння про щось говорить, — з неприхованим задоволенням глянув на своїх бійців.
Справді, більшість воїнів були озброєні автоматами, радянськими і німецькими, та ручними кулеметами.
Новиков виразно подивився на партизанів.
— В бою добули?
— В бою.
— Міни у вас є? — з надією поглянув Сніженко на капітана.
— Веземо. Небагато.
— Нам би хоч трохи.
— Протитанкових, протипіхотних?
— І тих і інших.
— Вахту приймаєте по всіх правилах, — засміявся капітан.
Сніженко полегшено перевів подих: значить, щось таки перепаде.
— Старшина Кузнецов! — гукнув капітан.
— Старшина Кузнецов! — пішло по колоні. Незабаром до обочини підбіг білявий вилицюватий боєць. Нижній пружок його пілотки темнів од поту.
— Товаришу капітане, старшина Кузнецов за вашим наказом з'явився! — уміло козиряє і хвацько пристукує закаблуками.
— Поділися мінами з партизанами.
— Мало їх у нас, товаришу капітане, — незадоволено витягується обличчя Кузнецова, і Сніженко в німому проханні не спускає очей з командира.
— Я знаю. Поділись по-братському.
— Це наполовину? — жахається старшина.
— Наполовину.
— Слухаюсь, товаришу капітане! — В голосі проривається явне незадоволення.
Сніженкові чогось здається, що Кузнецов неодмінно поскупиться, тому й пропонує свою допомогу старшині.
— Ходімо, — буркоче той, і вони через якусь хвилину починають на ходу розвантажувати віз.
Чорні, як черепахи, протитанкові міни зразу ж піднімають настрій начальникові штабу. Вивантажує їх з любов'ю, промовляючи ніжні слова. Кузнецов спочатку дивується, потім сміється і добріє.
— Бери! Грабуй! — в пориві щедроти він дає начальникові штабу три зайві протитанкові міни. — Закладемо їх зараз? — по-змовницькому

читати