Завантажити

яка, мовляв, невдячність...
— Ні, панове, не можна.
— Чому?
— Іще не розроблена нова земельна реформа. На це буде наказ нашого друга — німецької держави.
— А-а-а... — протягнув хтось злорадно позаду.
— Зараз увесь грунт належатиме громадському господарству. Воно його оброблятиме, даватиме державі податки... Попереджаю, це тимчасове необхідне явище, а далі земля перейде до своїх господарів.
Але і цим Крупяк не втішив навіть завзятих прихильників, що двадцять років виглядали німця.
— Назвали б панщиною, а то «громадське господарство», — заремствували позаду голоси.
— Німецькою панщиною. А фашист обдирати уміє. Цей уміє.
— Та вже з першого дня показав свою науку.
— Цитьте, бо почує хто з їхньої братії, тоді і не відхрестишся і не відмолишся.
Наприкінці обирали старосту села.
— Панове! На нашу думку, і це погоджено з комендантом села, — найкраще обрати старостою розумного господаря Сафрона Варчука.
— Варчука! — гукнуло кілька голосів спереду, і сход боязливо почав розходитися по домівках, залишаючи біля школи споважнілих Крупяка, Варчука і Созоненка.
 
* * *
Поважно і шанобливо вони входять до хати Супруненка,. де тепер розмістився комендант села лейтенант Альфред Шенкель. В сінях на них налітає заплакана і перелякана Супруниха. Побачивши Варчука і Созоненка, відскочила назад, ні слова не відповідає на запитання, мов прокажених, обминає їх, рвучко вибігає на двір.
— Напевне, комендант приставав, — по-змовницькому подивився Созоненко на Варчука, і його червоне обличчя, пересипане потом і добірним ластовинням, розтягнулося в стриманій усмішці.
— Ні, — заперечливо крутнув головою. — Не таке лице у бабів, коли до них пристає мужчина. Ну, пішли з -богом.
Знову натягнули на обличчя статечно шанобливі маски і, згинаючись ще на порозі, увійшли до хати.
З другої кімнати чулось занепокоєне, часте кудкудакання квочки, жалібний писк курчат і шаркання підошов по підлозі.
Поскидали шапки, нерішуче прокашлялись. Созоненко рукавом витер піт і виструнчився, піднімаючи голову.
З напіввідчинених дверей виглянула продовгувата, білочуба голова коменданта. В одній руці тримав затиснуте па саму шийку неслухняне курча, у другій — закривавлене шило.
— Прошу до себе, — розтягуючи слова, привітно закивав до них головою.
І те, що побачив Созоненко, здивувало, неприємно вразило його і пояснило, чому так перелякано вибігла жінка з хати. Посеред кімнати, опустивши до самої підлоги зозулясті крила, бігала гострогруда курка. Замість очей у неї, мов дві брусниці, червоніли живі криваві ранки; кров із них текла на крапчасте підборіддя, падала на землю. Осторонь, неприродно опустивши голівки до ніг, кружляли курчата, також із виколотими очима.
— Хочу спостерігати, як фони шитимуть без очей. Інтересно, — засміявся балакучий лейтенант, але при гостях не продовжував свого досліду — випустив курча на землю, а закривавлене шило старанно витер ватою і поклав на вікно.
«Це ж йому все одно що курча, що людину замордувати. В цього рука не здригнеться», — з потайним побоюванням і повагою поглянув Созоненко на ніздрувате обличчя лейтенанта.
Було воно довгасте і однаково заокруглене з двох боків, схоже на добре вибілену сонцем перестиглу диню. Рідкий білий чуб спадав на безбарвні широкі, в сосонку, брови, біля носа прилипли дві тоненькі смужечки брудних вусів, надаючи всьому виразу нахабної безтурботності. Тонкі гострі вуха були втиснуті у вузький череп. І найбільше вражали очі своїм текучим невловимим переходом від одного виразу до другого. Здавалось, що сірі чоловічки були складені з сотні мерехтливих краплинок. Коли ж вони раптом зупинялися — ставало не по собі від їхнього мертвого сяйва, за яким ховалася водяниста порожнеча.
«Йому навіть приємно мучити, бути по сусідству зі смертю», — визначає Созоненко, стежачи за виразом обличчя коменданта.
— Пане лейтенанте, просимо до себе на обід, — низько поклонився, і рудий обважнілий чуб його відлип від пітного лоба.
— А це список неблагонадійних, — вийняв з кишені Варчук учетверо складений, перев'язаний стьожкою аркуш паперу.
— Гут, гут, — весело закивав головою комендант, і вони не зрозуміли, чим він був задоволений: чи запрошенням на обід, чи списком, чи тим і другим.
 
XVIII
— Ой, горе моє! Як ви не побоялися? У нас німці кругом стоять!
— Ну, на вашому кутку їх нема. Цілий день слідкував за селом. Як вас звати, величати?
— Марта Сафронівна.
— От і добре, Марто Сафронівно. Руку мені доведеться підлікувати у вас. Не побоїтесь прийняти?
— Чого там боятися? Та який із мене лікар. По-бабському тільки зможу.
— Давайте по-бабському. Все одно війна. Шептати почнете? Як воно: біг пес через овес, нічого не вадило псові,.нічого не вадило й вівсові, — усміхнувся, пригадуючи жарт Тура.
— Горе моє, вони ще й сміються, —

читати