Завантажити

знайомих місцях, де всі ходи і виходи знаєш. Але партії видніше, де нас поставити. Вона серце наше і наш полководець... У райкому тепер, скажу тобі, як у штабі. Увесь народ на партійні дороги виходить.
— Коли будете десь недалеко, дайте мені знати... Ви ж знаєте мене, Степане Михайловичу.
— Це можна, це можна, — погодився Кушнір. — Невчасно покалічили тебе. Невчасно.
— У мене завжди чортзна-що трапляється. Як не одне, так друге; везе, наче втопленику...
— Ну, знаєш, це ти дарма про втоплеників і всяку чортівщину поніс. У кожного є своє і лихо, і турботи, і невдачі. Аякже ж — на те воно й життя. Це не те, що в казці — все тобі робиться, як по-писаному. В житті такого не було, та й, кажу тобі по секрету, не скоро, не так скоро буде. Тим крепчий чоловік, коли не гне його всяка болість, як ту билину, — і нахмурене обличчя Кушніра зібралося всіма зморшками, тільки очі між ними світилися, наче вогники. — Ти думаєш, мені легко свій колгосп, свою дружину, своїх дітей на старості літ кидати? Легко? Це не на посиденьки іду. Одну ніч під дощем — не кажу вже про бої — на землі переночувати щось варт. А скільки їх, таких ночей, буде, — хто скаже? Та шукаєш свого місця, мінером хочеш стати. Воно б мені в мирний час потрібне, як зайцеві дзвоник, а тепер в обкомі з начальством будеш гризтися, лаятися, щоб тільки на курси мінерів послали. Пошлють — і щастя трохи біля себе відчуєш. А потім ще в чомусь другому будеш його знаходити. Не пошлють — самим безщасним чоловіком себе відчуєш. Ну, і почнеш нових планів шукати, бо ж не пень-колода ти, а жива людина. Жива і, найголовніше, радянська.
— Іще раз попрошу, як буде змога — не забудьте мене. Одна у нас доля і в мирний час, і в лиху годину... Ех, коли б не ця чортова цяцька!.. — сплюнув і вилаявся.
— Не треба, — поклав руку на плече Свирид Яковлевич.
— Чого там не треба. Роз'їдетесь всі, забудете, а мені залишайся поміж бабами та деякими вовками, що уже зарані норовлять, кому горло перегризти... Партизан би з мене повинен бути справжній. Ліси ж як знаю! — і замовк. Незручно стало, що сам себе почав хвалити...
— І тобі знайдеться місце в боротьбі. Степан Михайлович вірно сказав: увесь народ на партійні дороги виходить. Кріпко запам'ятай ці слова, Дмитре. Тепер нема життя для себе — лише для Батьківщини. — Почав прощатися Свирид Яковлевич. — Ну, сину, будь здоровий. Всю свою силу і гнів на ворога обруш. Вірю тобі, як батькові твоєму.
Сива голова Свирида Яковлевича нахилилась до Дмитра. В того на очі навернулися сльози...
...От і віддаляється бричка з Мірошниченком і Кушнірем. А ти стоїш, притулившись до плота, і очима проводжаєш її, неначе половину свого життя.
Да, хороші, чесні люди були. Нелукаві, нехитрі. Прості, роботящі і добрі. Чи зустрінемось іще колись, чи тільки в згадках будуть приходити до тебе, як отой сад, що квітнув і одцвітав...
Шкутильгаючи, скриплячи зубами, він виходить з двору, перепиняє підлітка-їздового, що навстоячки жене коні на шлях.
— Завезти на пошту. Тільки обережно їдь! — довго вмощується і ніяк не може вмоститися на возі.
— Поїду так, що й води не схлюпнув би, — з готовністю метушиться на возі проворний хлопчак, а потім гукає:
— Тітко Югино, винесіть дядькові Дмитрові подушку...
Телефоністка ніяк не може додзвонитися до секретаря райпарткому, і Дмитро, кривлячись, мовчки лягає на лаві. Коли ж йому передають трубку, од хвилювання не може промовити слова, тільки важко і голосно дихає.
— Я слухаю, — чує до болю рідний і чіткий голос Кошового.
— Доброго дня. Це я, Дмитро Горицвіт.
— Як почуваєш себе? Одужуєш?
— Потроху.
— Гаразд. Чимсь допомогти треба?
— Да. Недавно поїхали Мірошниченко і Кушнір. І почув я себе тепер відрізаною скибою... Куди мені приткнутися?.. Коли б не нога...
— Я подумаю, Дмитре Тимофійовичу. Пізніше подзвоню. Але Іван Васильович не подзвонив. Увечері, коли вже на вулицях вляглася за худобою курява, під'їхав на машині до самого двору.
— Здоров, здоров, Дмитре Тимофійовичу, — згинаючись, увійшов до хати. І Дмитро побачив, як змінилось — почорніло і схудло — довгасте обличчя Івана Васильовича. Розкішний кучерявий чуб тепер був скуйовджений, збитий, потоншала вся кремезна постать, на вилицях з-під туго натягнутої шкіри різко окреслились м'язи, тільки очі так само світились ясно і з доброю насмішкою. Повечеряти Іван Васильович відмовився навідріз — часу нема. Але говорив з Дмитром більше години.
— Боротьба нелегка буде. Чув промову товариша Сталіна?
— Чув. Тому і звернувся до вас, бо тепер і визначається чоловік. В горі, в біді. Хоч і покалічили мені, Іване Васильовичу, ногу, так серце ж не покалічене. В темну нору я зашиватися не думаю.
— Знаю, Дмитре, тебе... На підпільну роботу не візьмемо — гарячковитий, а в партизанський загін приймем. Там ти себе, думаю, зразу проявиш.
— Спасибі, Іване Васильовичу.
— З

читати