Завантажити

другий, незграбно пританцьовуючи, перехиляючись всім тілом на правий бік, кидається бігти назад.
— Тримайся, Данильченко! — кидає шоферу.
— Тримаюсь, товаришу лейтенанте! Одного пустив уверх ногами.
А ворог насідає уперто, і здається Созінову, що навіть посвітліло в лісі — сонячними плямами сяють поранені стовбури, свіжо біліють на травах відщеплені шматки дерева. Він втискає в автомат третій і останній чорний диск, і в цей час бачить, як на обличчі Данильченка блискавично перемістилося кілька темних плям і зразу ж з них бризнула кров.
— Добийте, товаришу лейтенанте... Добийте, щоб не знущались гади.
— Потерпи, Данильченко! Ще жити будеш! — намагається підбадьорити, хоч ясно розуміє, що вже не врятуватися їм обом.
«І я просив би, щоб добили. Та хіба ж підніметься рука на свою кров».
Нова черга прошиває шофера; він, відкинувшись вгору головою, довго витягається, аж поки не вперся в стовбур чорноклена; 'останнім зусиллям підкладає руку під голову. Так і засинає навіки на стривоженій пахучій землі, вдивляючись незаплющеними очима у високу прогалину блакитного неба.
Скільки впало вже від його куль — Созінов не пам'ятає, де легко встановити потім; в пам'ять гостро врізалось, як падав кожний ворог: кожен інакше йшов у безвість. По цьому безпомилково...
«Оце тобі за Тура!..»
Пролунав самотній постріл — більше нема набоїв... Одну за одною кидає гранати і, ніби тінь, вислизає у вечорові тіні, зливається з ними, знаходить в них притулок... Неначе з іншого світу б'ють ще автомати, але так далеко, що зовсім не можуть пошкодити йому...
Перехитується земля. Чого ж кров на руці? Ага, то рана. Добре, що кість ціла. Нашвидку виймає з кишені індивідуальний пакет і перев'язує руку. І далі прямує в ліс, над яким вже тремтять великі зорі.
«Де ж твоя зоря, брате Type?» — і знову біль охоплює серце і роз'їдає очі, а ноги самі підкошуються, наче їх притягає сумовита, вся у росах земля.
 
ІХ
Обважнілі від утоми, останні гурти Новобугівського колгоспу прямували на схід.
В хмарах пилу клубочилися чорні хмари овець, пропливали, цокаючись рогами, розкішні корови, і нездоєне молоко пунктирами сочилося на курні дороги.
Широкими смугами перегойдувалися поміж хлібами череди, і в тяжкому ритмі перегойдувалася земля, глухо стогнучи серединою.
Ці дні Іван Тимофійович та Олександр Петрович не злазили з коней. Навколо широко розкинулося дозріле листя полів, їхній одсвіт навіть на лінію небосхилу лягав щедрою хвилею золотого прибою, і в далекому мареві, здавалося, поблискували де сонячні прожилки, а зерна пшениці.
— Стікає добро, — часто зітхав Олександр Петрович. — Дурно-пусто землю устеляє. От повіриш, Іване Тимофійовичу, навіть чую, як ,нива плаче... Куди, куди побігла? — раптом кричав на корову, що втискалася в жита.
За найменшу безгосподарність нападав Олександр Петрович на гуртовщиків, а одного разу, коли ті почали розкладати на лузі вогонь, — люто пританцьовуючи, затоптав його чобітьми.
— Не найшли гіршого місця? Хочете на сіножаті лисину випалити? Хочете, щоб і вздовж і впоперек більма світилися?
— Залишайте, залишайте фашисту чистенький луг. Він фашист, якраз цього жде не діждеться, — знизав плечима розгніваний літній табунщик з почорнілим котелком у руці.
На обличчі у Олександра Петровича різкіше виділилася луска вітряних лишаїв, голос його поглухішав.
— Ти про що розбалакався? Луг — це тобі не хліб, який зараз треба на корені палити... Ти думаєш: фашист буде нашу траву косить? Хворобу, дідька і двісті п'ятдесят болячок він викосить.
— Та нехай і всю тисячу — хіба мені шкода для нього? — раптом прояснився табунщик. — Хай його смерть навіки скосить.
— Ну, от я й кажу, — прохолола гарячність Олександра Петровича, — щоб і подумати ніхто не посмів, що ворог утримається на нашій землі. Мій старший синок, який в Ленінграді вчився, вірно з армії написав: «Ми — це історія, а фашизм — прикрий епізод».
— Олександре Петровичу, що воно таке — епізод?
— Епізод? — задумався чоловік, вертячи плетеним батогом. — Епізод — це все одно, що жаба, яка хотіла порівнятися з волом, роздулася, поки не репнула.
Старші табунщики вислухали це визначення з діловитою серйозністю, а підлітки аж тупцювали на місці, ледве стримуючись, щоб не розреготатися.
Увечері Іван Тимофійович, обходячи з Олександром Петровичем розташування своїх нічліжан, мимохідь вловив шматок розмови:
— Хороша вода в степовій криниці?
— Свіжа, міцна.
— А епізоди там є?
— Репнули. Черга за Гітлером.
І дзвінкий сміх покотився в чутливій темряві.
— Найшли час реготатись, — ніяковіючи, промовив Олександр Петрович.
Під зоряним небом, розкручуючи гул, обважніло пролетіли бомбардувальники.
— Наші, — повідомив Іван Тимофійович.
— Наші, зразу видно, — погодився Олександр Петрович. — Звук у них людський. Чуєш:

читати