Завантажити

чорно-сизі отвори. Здиблюючи землю, бушував, рокотав ураганний вогонь, і знову дихали жаром перегріті жерла.
Налітали самольоти, але вже не було часу міняти вогневу позицію — треба було зупинити наступ. І батарея не зрушила з місця. Бомбами клювали її хижі чорнохресті птиці і не могли розклювати, сікли кулеметним дощем і не могли розсікти єдину волю і силу. Закипала телефонна трубка, вимагаючи вогню, і вогонь, вилітаючи з тупих жерл, гатив і розколював вибухами чорну далечінь.
Осколок розсік усю щоку навідникові Нетребі. Рукавом витер хлопець кров і не пішов од гаубиці.
Обидві ноги по самий живіт відбило стерновому Сайфі Каримову. Задимілись очі у хлопця, блиснули білки, неначе вивернутись хотіли. Сам відкотився в щілину, щоб не відривати нікого з гармашів. Коли підбігли санітари, він уже був мертвий.
І тільки сьогодні Григорій збагнув всією душею, що таке народна сила. Це було не слово з книги, часом дуже красиве, затиснуте в округлу форму; це було слово суворої неприкрашеної дійсності, що входило навіки в людину, як материне молоко, як входить перелита братня кров у серце воїна.
Не всі гармаші були героями. Різна вдача, різна доля, різне життя було в кожного з них. Але сьогодні, у криваві жнива, на полі бою вони стали героями.
Що з того, що до війни Рязанов був сумирним столярчуком, до наївності захопленим своєю роботою. Сьогодні він тричі під кулями і обстрілом мінометів, не згинаючись (часу нема), ладнав покалічену телефонну лінію, а йдучи вчетверте, ронив «дурну» розігріту кров із носа. Що з того, що кілька днів тому розвідник Білоус, син і внук учителя і сам викладач літератури в педтехнікумі, зомлів, побачивши рану на грудях свого товариша. Сьогодні він, захищаючи спостережний пункт, знищив сімох фриців і знову зомлів, уже від втрати власної крові.
Оті вчорашні хлопці, красиві і некрасиві, математики і пастухи, богатирі, що волам роги могли б скрутити, і малосилі, що ледве підносили тіло снаряда, — стали тією силою, тією окрасою, перед якою схилиться нащадок, як перед найкращим, найсвятішим мистецьким твором...
Наступ відбито.
Сп'янілі від пороху, поту, втоми артилеристи на руках затягують в ліс гармати і падають біля лафетів, поклавши під долови кулак чи протигаз. І навіть старшина не може їх добудитися, щоб вони перекусили що. Не до їжі тепер. А дорогою іде і йде піхота, а назустріч їй ідуть і йдуть Поранені; без спочинку здригається і стогне земля, і пожежі застилають обрій димами, чорнять половину неба, а з димів Пробиваються фантастичні пили вогню, вигризаючи до самої землі міста і села.
І знову відступ. Якими великими і строгими стають очі в бійців. Гармати котяться по м'якій лісовій траві; на шинах блищать розчавлені дикі полуниці й зерна зеленої кашки. І знову окопуються батареї, і знову люто б'ють по ворогах, які насідають силою залізних потвор, силою техніки, що виробляє вся Європа...
Прорвалися танки, і третя батарея, виконуючи наказ, летить навперейми на ґрунтову лісову дорогу, затиснуту з одного боку яром, з другого — болотом.
Вогневі позиції зайняли на узліссі, біля яру, щоб можна було бити з прямої наводки.
На лафеті підвівся і застиг Тур.
— Товариші гармаші! Важке й почесне випало нам завдання. З хвилини на хвилину має з'явитися фашист. Він хоче нашої землі і нашого простору. Дамо ж йому по два метри життєвого простору. Він хоче наших паляниць. Дамо ж йому двадцятидвокілограмових залізних паляниць, щоб зав'язка йому вирвалася... Рідна соціалістична Батьківщина — життя і любов наша — доручила нам більшовицькою вірністю перегородити шлях смерті. Буде щаслива наша Батьківщина — і ми будемо щасливі з нею. А без неї нема нам життя, нема життя нашим матерям і дітям. Поклянімося ж любов'ю до радянських народів, до рідного вождя, що героями житимемо або героями помремо, а фашиста не пропустимо. Хай кожен з вас зараз відчує, що він комуністом стає, що він своїм серцем найсвітлішу мрію — зорю комунізму — захищає, захищає майбутнє всього світу... Орли мої, згадаймо ще раз слова великого Сталіна про відсіч ворогові — і по своїх безсмертних місцях!
Мовчки і строго сколихнулись бійці, кожен зайняв своє місце, суворо вдивляючись у далину, що вже виклублювала неясний гуркіт.
Григорію зараз не треба було куцьорбитися біля телефону. Він із зв'язківцями туго скручував кабелем по чотири гранати: одну, центральну, ручкою до себе, а три — ручками в протилежний бік. Сьогодні, тепер надходив справжній день перевірки його на звання радянського воїна, радянського патріота.
З гранатами, гвинтівками і запалювальною сумішшю бійці взводу управління займають оборону. Місце Григорія припадає осторонь крайньої гармати — охороняти спуск від яру. Швидко, підрубуючи плетиво коріння, викопав щілину, найзручніше розложив біля себе все озброєння...
Стрімголов на дорогу вискакують танки.
Вогневики заколивалися біля гармат.
— Підпустити ближче! — лунає голос Тура. —

читати