Завантажити

дитячу голівку. А Варивон зразу ж нагримав на свою рідню:
— Чого ви мені, значить, похорон справляєте? Не дадуть чоловіку спокійно чарку випити. От ускочив у сльози, як у росу. І де їх ото набралося? Ану, хай чорти Гітлера у смолі кип'ятять, випиймо за нашу удачу. Пий, стара, — звернувся до Василини, — бо скоро горілка від твоїх зітхань прокисне.
З Дмитром прощався спокійно, тільки очима косував на Василину, що й на людях не витримала, плакала.
— Жаль, Дмитре, що не разом ідемо. З таким, як ти, гори б ворочали. З тобою і працювати гаразд, і горілку пити, і чортів бити. Коли б, значить, стали плече в плече, — ніхто б нас і залізом не сколупнув.
Спасибі за добре слово, — розчуливсь Дмитро. — Справно воювали за свою землю. Ще може стрінемось.
— Стрінемось. Як не на війні, то після війни — я вмирати не збираюся, — подивився на Дмитра з твердою надією. — Думаєш, сам себе потішаю. Вірю, значить, що ніякий дідько мене ї візьме. Дивлюсь на іншого і злюся — то був чоловік чоловіком, а це за день як тісто розлазиться. Тьху на тебе, окаянний, думаю. Чи ти, значить, коло діжки согрішений, чи яка тебе трясця місить? Я такому і в пику затопив би.
Тричі поцілувалися, міцно, щиро. Варивон, перехопивши рукою жінчину шию, опустив долоню на блузку і вже з-за плеча усміхнувся:
— От шкода — свою жінку покидати. Вона як пісня в мене: радість посилить, а смуток розвіє. Тільки в ці дні моя пісня зажурилась. Пішли, дорога. — Так і вийшов із хати і пішов селом, пригортаючи молодицю.
«Такого біда не скрутить. Воїн», — любовно провів невисоку огрядну постать Варивона і знову, кривлячись од болю, змислився над своєю долею.
Григорій Шевчик в ці дні, до мобілізації його року, хотів якнайбільше побути з дітьми, з дружиною, бабою Ориною. Раптом усе домашнє стало дорожчим, начебто він тепер бажав наверстати минуле, коли більше часу проводив поза домом. Раз навіть майнула думка: «Певно, Дмитра завжди так тягнуло до родини, як мене зараз».
Але невідкладні турботи від зорі й до зорі тримали Григорія серед людей. Він перший гостро розкритикував маршрут, по якому мали гнати в тил колгоспну худобу. Од злості голос у Шевчика став більш різким і книжним:
— Це план, можна сказати, канцеляриста Скоробреха, який все врахував, крім... війни. Прямо тобі стратег — гуртами захотів осідлати дороги найбільшого руху.
— Зате це найкоротший шлях, — спробував хтось оправдатися.
— До повної плутанини або й загибелі — ви хочете сказати? — відрізав Григорій. — Худобу ми переправимо через Буг і поженемо польовими дорогами.
— Ех, скільки пашні витолочимо, — зітхнув Олександр Підіпригора.
Григорій з докором поглянув на гуртовщика і ледве сам не зітхнув. Одначе зразу ж нахмурився, щось пробурмотів про мирні настрої і заговорив про новий маршрут. Другого дня Шевчик уже запасливо добував у районі медикаменти для людей і худоби, а потім в конторі колгоспу влаштував «художню частину» канцеляристам, які, старанно виготувавши списки худоби, трохи припізнилися з різними довідками для гуртовщиків і доярок.
— У нас же нема типографій, — спробував захищатися бухгалтер.
— Скоро лінотипа для лінивих типів підвезуть. Прямо на парашуті в контору спустять, — похмуро пообіцяв Григорій. — Жінки як-небудь і сюди вам зможуть обід принести. Тепер не обов'язкова розкіш на всякі перерви час убивать.
Додому Григорій прибігав зрідка і вже дорогою добрішав; якась тиха задумана усмішка опускала куточки його темних заокруглених уст.
Розважав, як міг, Софію, дітей і часто замислювався, забувши скинути руку з пухнатенького засмаглого плеча Люби. Було боляче. Ще тільки на життя починали слатися дороги, і так по-дурному війна обірвала їх.
«Що ж, Григорію, пора воювати, брати гвинтівку до рук. Пора», — згоджувався.
Неясно у мареві бачив війну. Ішов у думах насупроти неї і жалкував, що невелику мав військову спеціальність: був рядовим зв'язківцем.
Надвечір, перед самим його від'їздом, тихо підійшла Катерина і припала чорнокосою головою до його грудей, потім відхилилась назад і попросила:
— Тату, ти нас не забувай. Листи частіше пиши. Ти перше дома мало був, тепер поїдеш, а ми ж тебе любимо, тату, аби ти знав, як ми тебе всі любимо, — обняла його тонкими ручками і притулилась головою до щоки батька.
— Хто тебе, доню, навчив так говорити? — зразу майнула догадка, що Софія розмовляла з дочкою.
— Я сама, тату. Ти все думаєш, що я маленька... А скільки я тебе, бувало, дожидалась вечорами. Усі уроки вивчу, художні книжки почитаю, а тебе все нема. Ти ж так гарно співати умієш, а нам рідко-рідко співав.
Бліднучи, Григорій слухав мову дівчини і тепер зрозумів, що не зумів прихилити до себе дитячих сердець, що діти розуміли більше, ніж він гадав. І, жалкуючи, що не можна повернути минуле, заговорив тихо й гаряче, не випускаючи з обіймів Катерини:
— Так, дочко, твоєму батькові треба було бути більш

читати