Завантажити

гак укриють велетенськими теплицями, як наш лісостеп укрито лісами».
— Підривники повернулися з міста?
— Прибули.
На дереві спросоння тьохнула пташка, обриваючись з гілки, зашаруділа листям, знову знайшла гніздо і втихомирилась.
— Толу привезли?
— Дуже мало. Сьогодні, Генадію Павловичу, не приїжджай провадити політінформацію. І так роботи в тебе хватає, поки малярія трясе нашого господарника.
— Ні, приїду. Ніч яка... Наче пісня. І на фронт тягне.
— Так і мене тягнуло. А тепер — нова робота, нові турботи Всією душею входиш у неї, і вже так здається, що ти сам її вибирав, як в молодості вибирають життьовий шлях.
— Пізнаю тебе, Іване Васильовичу, — коротко засміявся Новиков. — Дорога ця риса в людині. Підійшли до машини.
— Їхати по азимуту шістдесят градусів? — відділився від дерева Олексієнко.
— Вірно, Сергію.
— Привіт Недремному і Сніженкові.
Машина пішла до місця дислокації партизанського загону. З низини повіяло прохолодою. Збоку обізвалися постріли.
— Близько стріляють.
— Ні, далеченько, Сергію. Луна підманула тебе.
— І це треба врахувати.
Партизанський загін не спав. Штаб схвалив пропозицію Олекси Дмитровича Недремного: щоночі провадити заняття по тактиці партизанської боротьби. Швидкість марші, потайність зосередження, несподіваність нападу, особливості нічної взаємодії, зв'язку, стрільби, орієнтування, — все це розроблялося за строго продуманим і схваленим райкомом планом та ущільненим розписом. Найтяжчими для партизанів були перші ночі навчання: і командир загону Недремний, і начальник штабу Сніженко нікому не давали угріти місця на слизькій від роси траві.
Спочатку машину оточують снайпери. Вони щойно закінчили заняття по стрільбі. Потім підходять Недремний і Сергієнко.
— Як учоба, Олексо Дмитровичу?
— Втягуємося.
— Котра зараз година? — запитує Іван Васильович мовчазного снайпера, у якого на грудях висить карабін.
— У мене годинника нема.
— Визначайте по місяцю.
— Не точно?
— Краще точно, — всміхається Іван Васильович. Снайпер прикидає віддаль повнолицого місяця від землі.
— Повинно б, Іване Васильовичу, на пів четвертої натягнути.
— Рівно три години, — дивиться на годинник Сергій Олексієнко.
Розмовляючи, Іван Васильович обходить табір, придивляється до кожної дрібниці, начеб він вперше прибув сюди.
В затінку блищать цятки цигарок, низом стелиться гомін.
— Петре, тобі не холодно?
— Мені на нашій землі ніколи не холодно.
— Він мінеральним добривом підвищує під собою температуру грунту, — безапеляційно пояснює переливчастий тенорок.
— Обізвалася хата-лабораторія.
— О Петре, Петре, — з перебільшеним трагічним докором дзвенить тенорок, декламуючи відомі слова Наталки Полтавки, і сміх розбризкується аж до вартового.
— Спіть мені тамечки! — м'яко звучить подільська говірка.
— Аби не тутечки, — невинно кидає тенорок. — Зараз буду спав.
На крихітній галявинці в рамці тіней колишеться озеречко місячного сяйва. Тут командири і Кошовий схиляються над каргою-п'ятиверсткою, розбираючи докладну записку Сніженка про розгорнення диверсійної роботи на залізниці. Вгорі, задихаючись, пропливають на схід бомбардувальники.
— Понесло заразу! — обізвався сердитий голос із глибини табору.
— Високо літає.
— Та низько буде сідати.
— Це вірно, братці.
— Може б ви вже спали були?
— А ми ще до дівчат не ходили! — І знову сміх.
Потім якась хвилина абсолютної тиші. І враз:
Взвейтесь, соколы, орлами,
Полно горе горевать.
Переливчастий тенорок, неголосно, тріпочучи, зразу ж бере за душу. Кілька голосів,, оберігаючи, наздоганяють його і разом, до ладу, підіймаються над переснованим промінням лісом.
То ли дело под шатрами
В поле лагерем стоять.
— Молодість! — Іван Васильович потеплілим поглядом дивиться на Сніженка і Недремного. Високе чоло Сніженка нахмурене, оповите невідкладними турботами. На блідому сухорлявому обличчі робітника різкою тінню чорніє шрам — слід громадянської війни, на темних устах — батьківська усмішка.
«Свою молодість згадав», — одгадує Іван Васильович. Він дуже зрадів, коли обком КП(б)У порекомендував командиром загону Олексу Недремного, який до двадцятого року воював на Поділлі, а в тридцятих роках працював двадцятип'ятитисячником і чи не найкраще знав усі дороги і стежки їхнього району.
— Взривчатки, взривчатки обмаль, Іване Васильовичу, — Сніженко освітлює електричним ліхтариком на карті вузлик доріг.
— Щоденне зустрічаннячко і прощаннячко.
— Мусить бути щоденним, — ще більше хмурніє Сніженко. — Гарбуза під цей вузлик не підкладеш.
— Завтра, вірніше — сьогодні, трохи поправимо наші діла.
— Як,

читати