Завантажити

кождий камінь вкривали рудаві мхи, грубі, м'які, шовкові. Теплі і
ніжні, вони ховали у собі позолочену сонцем воду літніх дощів, м'яко
вгинались і обіймали ногу, як пухова подушка. Кучерява зелень
гогозів і афин запустила своє коріння у глибінь моху, а зверху сипнула
росою червоних та синіх ягід.
Тут Іван сів одпочити.
Ніжно дзвеніла над ним хвоя смерек, змішавшись з шумом ріки,
сонце налляло злотом глибоку долину, зазеленило трави, десь курився
синій димок од ватри, з-за Ігриця оксамитовим гулом котився грім.
Іван сидів і слухав, забувши зовсім, що має доглядати корови.
І ось раптом в сій дзвінкій тиші почув він тиху музику, яка так
довго і невловиме вилась круг його вуха, що навіть справляла муку!
Застиглий і нерухомий, витягнув шию і з радісним напруженням
ловив дивну мелодію пісні. Так люди не грали, він принаймні ніколи
не чув. Але хто грав? Навкруги була пустка, самотній ліс і не видно
було живої душі. Іван озирнувся назад, на скелі,- і скаменів. На
камені, верхи, сидів «той», щезник, скривив гостру борідку, нагнув
ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру. «Нема моїх кіз... Нема моїх
кіз...» - розливалась жалем флояра. Та ось ріжки піднялись вгору,
щоки надулись і розплющились очі. «Є мої кози... Є мої кози...» -
заскакали радісно згуки, і Іван з жахом побачив, як, виткнувшись з-за
галузок, затрясли головами бородаті цапи.
Він хтів тікати - й не міг. Сидів прикутий на місці і німо кричав од
холодного жаху, а коли врешті видобув голос, щезник звинувся і
пропав раптом у скелі, а цапи обернулись в коріння дерев, повалених
вітром.
Іван гнав тепер вниз, без тями, наосліп, рвав зрадливі обійми ожин,
ламав сухі гіллячки, котився по слизьких мхах і з жахом чув, що за
ним щось женеться. Нарешті впав. Скільки лежав, не пам'ятає.
Прийшовши до себе і вздрівши знайомі місця, він заспокоївся
трохи. Здивований, наслухав якийсь час. Пісня, здавалось, бриніла вже
в ньому. Він вийняв денцівку. Зразу йому не йшло, мелодія не
давалась. Починав грати спочатку, напружував пам'ять, ловив якісь
згуки, і коли врешті знайшов, що віддавна шукав, що не давало йому
спокою, і лісом поплила чудна, не відома ще пісня, радість вступила у
його серце, залляла сонцем гори, ліс і траву, заклекотіла в потоках,
підняла ноги в Івана, і він, пожбурнувши денцівку в траву та взявшись
у боки закружився в танці. Перебирав ногами, ставав легко на пальці
бив босими п'ятами в землю, щібав голубці, крутився і присідав. «Є
мої кози... Є мої кози...»- щось співало у ньому. На сонячній плямі
полянки, що закралась в похмуре царство смерек, скакав біленький
хлопчик, немов метелик пурхав зі стебла на стеблину, а обидві корови
- жовтаня і голубаня, просунувши голови межи галузки, привітно
дивились на нього, жуючи жуйку, та зрідка дзвонили йому до танцю.
Так знайшов він у лісі те, чого шукав.
Вдома, в родині, Іван часто був свідком неспокою і горя. За його
пам'яті вже двічі коло їх хати трембітала трембіта оповіщаючи горам
і долам про смерть: раз, коли брата Олексу роздушило дерево в лісі, а
вдруге, коли браччік Василь, файний веселий легінь, загинув у бійці з
ворожим родом, посічений топірцями. Се була стара ворожнеча між
їхнім родом і родом Гутенюків. Хоч всі в родині кипіли злістю й
завзяттям на той диявольський рід, але ніхто не міг докладно
розказати Іванові, звідки пішла ворожнеча. Він теж горів бажанням
помститись і хапавсь за татову бартку, важку ще для нього, готовий
кинутись в бій.
То байка, що Іван був дев'ятнадцятий в батька, а Анничка
двадцята, їхня родина була невелика: старині двоє та п'ятеро дітей.
Решта п'ятнадцять спочило на цвинтарі біля церковці.
Всі вони були богомільні, любили ходити до церкви, і особливо на
храм. Там можна побачитись було з далеким родом, що осівся по
околишніх селах, та й траплялась нагода оддячить Гутенюкам за
смерть Василеву та за ту кров, що не раз чюрила з Палійчуків.
Витягалось найкраще лудіння (одежа), нові крашениці, писані
кептарі, череси і табівки, багато набивані цвяхом, дротяні запаски,
черлені хустки шовкові і навіть пишна та білосніжна гугля, яку мати
обережно несла на ціпку через плече. Іван теж дістав нову кресаню і
довгу дзьобню, що била його по ногах.
Сідлались коні, і суточками зеленим верхом ішов пишний похід та
закосичував плай гейби червоним маком.
По горах, долами й верхами, тяглися святочно прибрані люди.
Зелена отава царинок розцвіталася раптом, вздовж Черемошу плив
різнобарвний потік, а десь високо, на чорному запиналі смерекових
лісів, жаром горів під ранішнім сонцем червоний дашок гуцульського
парасоля.
Незабаром Іван побачив стрічу ворожих родів.
Вони вже вертали з храму, тато був трохи напитиц. Раптом на
вузенькій дорозі, між скелею і Черемошем, зробився тиск. Вози, кінні
і піші, чоловіки й жінки - спинились і збились в купу. В лютому
гвалті,

читати