Завантажити

Бурак - борщ. Бурак - борщ...- кректала Марічка...
- Бураки-ки-ки!.. Бураки-ки-ки! Бураки-ки-ки! - верещали обоє,
заплющивши очі, аж жаби здивовано мовкли.
І так вони пасли, що не раз розгубили овечки.
Коли вони старшими стали, забави були вже інші.
Тепер Іван був уже легінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив
кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню. Марічка теж
вже ходила у заплітках, а се значити мало, що вона вже готова й
віддатись. Не пасли більше вкупі ягнята і стрічались лиш в свято або в
неділю. Сходились коло церкви або десь в лісі, щоб стариня не знала,
як кохаються діти ворожих родів. Марічка любила, коли він грав на
флояру. Задуманий все, встромляв очі кудись поза гори, неначе видів,
чого не бачили другі, прикладав мережану дудку до повних уст, і
чудна пісня, якої ніхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок,
де вигідно послали свої тіні смереки. Холодно було і мороз йшов поза
шкуру, коли вилітали перші свистячі згуки. Наче зими лежали по
мертвих горах. Та ось з-за гори встає вже бог-сонце і вкладає свою
голову в землю. Зрушились зими, збудились води, і задзвеніла земля
од співу потоків. Розсипалось сонце пилом квіток, легким ходом ідуть
по царинках нявки, а під ногами у них зеленіє перша трава. Зеленим
духом дихнули смереки, зеленим сміхом засміялися трави, на всьому
світі тільки дві барви: в зеленій - земля, в блакитній - небо...
А долом Черемош мчить, жене зелену кров гір, неспокійну й
шумливу...
Трембіта!.. Туру-рай-ра... Туру-рай-ра...
Заграло серце у вівчарів, заблеяли вівці, учувши пашу... Шумить
шваром полонина холодна, а з диких ломів, з гайна, встає на задні
лаби ведмідь, пробує голос і вже бачить заспаним оком свою поживу.
Б'ють плови весняні, ричать громом гірські верхи - і дух злого
холодом віє од Чорногори... а тут раптом з'являється сонце - праве
боже лице - і вже дзвонить у коси, що кладуть сіно в поліг. З гори на
гору, з поточка в поточок пурха коломийка, така легенька, прозора, що
чуєш, як од неї за плечима тріпають крильця...

Он прибігла з полонинки Білая овечка - Люблю тебе, файна любко, Та й твої словечка...

Тихо дзвонить хвоя смерек, тихо шепчуть ліси холодні сни літньої
ночі, плачуть дзвінки коров, і гори безперестанку спускають сум свій
в потоки.
3 лускотом й зойком летить десь в долину зрубане дерево І лісі, аж
гори одвітно зітхають,- і знову плаче трембіта. Те йер вже на смерть...
Спочив хтось навіки по тяжкій праці. Закувала зозуленька та й коло
Менчила... от тепер вже співаночка комусь си скінчила...
Марічка обзивалась на гру флояри, як самичка до дикого голуба,- співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з'являлись - не могла б
розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще в колисці, хлюпались у
купелі, родились у її грудях, як сходять квітки самосійні по сіножатях,
як смереки ростуть в горах. На що б око не впало, що б не сталось на
світі: чи пропала овечка, полюбив леґінь, зрадила дівка, заслабла
корова, зашуміла смерека - все виливалось у пісню, легку і просту, як
ті гори в їх давнім, первіснім житті.
Марічка і сама вміла складати пісні. Сидячи на землі, поруч з
Іваном, вона обіймала свої коліна і потиху гойдалася в такт. Її круглі
литки, опалені сонцем і од коліна голі до червоних онучів, чорніли під
полою сорочки, а повні губи мило ламались, коли вона починала:

Зозулька ми закувала сива та маленька. На все село іскладена пісенька
новенька...

Маріччина пісня оповідала всім добре знайому подію, ще свіжу: як
зчарувала Андрія Параска, як він вмирав од того та навчав не любити
чужі молодиці. Або про горе матері, якої син загинув у лісі,
придушений деревом. Пісні були сумні, прості і ревні, аж краяли
серце. Вона їх звичайно кінчала:

Ой кувала ми зозулька та й коло потічка. А хто ісклав співаночку? Йванкова
Марічка.

Вона давно вже була Іванкова, ще з тринадцяти літ. Що ж в тому
дивного було? Пасучи вівці, бачила часто, як цап перчить козу або
баран валує вівці,- все було так просто, природно, відколи світ світом,
що жадна нечиста думка не засмітила їй серця. Правда, кози та вівці
стають од того кітні, але людям помагає ворожка. Марічка не боялась
нічого. За поясом, на голім тілі, вона носила часник, над яким
пошептала ворожка, їй ніщо тепер не зашкодить. На згадку про се
Марічка лукаво осміхалась до себе і обіймала Івана за шию:
- Любчику Іванку! Ци будемо в парі усе?
- Єк бог даст, моє солодашко.
- Ой ні! Велику пізьму має у серці стариня наша. Не набутися нам.
Тоді його очі темніли і груз топірець в землю.
- Я не требую їхнею згодою. Най що хотє роб'є, а ти будеш моєю.
Ой мой-мой! Шо ти говориш...
- Шо чуєш, душко.
І наче на злість старині він на танцях вимахував дівкою так, що аж
постоли розсідались.
Однак не все так складалось, як думав Іван. Газдівство його
руйнувалось,

читати