Завантажити

би знати, яке лихо приключилось усім цим людям, кожному зосібна.
І приточив до того стільки розумних і чемних речей, аби спонукати їх задовольнити його цікавість, що другий вершник нарешті сказав
- Хоч ми й веземо з собою реєстр, де списані всі справи цих нуж-денників і вироки на них, та не час нам тут спинятись, діставати й читати ті папери. Нехай вашець краще спитає в них самих, і вони скажуть, як захочуть. А певне, що захочуть, бо сі люди залюбки лихе творять і про лихе говорять.
Діставши такий дозвіл (хоч певно міг обійтися і без нього), Дон Кіхот під'їхав ближче до кайданників і спитав у першого з ряду, за які гріхи він мусить отак каратись.
- За те, що закохався,- відповів кайданник.
- Як, тільки за те - здивувався Дон Кіхот.- Ну, якщо вже закоханих на галери посилають, то і я давно міг серед тих веслярів опинитись.
- То було не таке кохання, як вашець думає,- сказав кайданник.- Я, бачите, так щиро полюбив сапету з праною білизною, так міцно пригорнув її до себе, що якби слуги правосуддя не відняли її в мене, то доброхіть ні за що б не випустив. Отак застукали мене на гарячому, не треба було й на муки брати, справу розсудили хутко всипали мені сотню нагаїв, дали в додачу три роки вймашки та й уже.
- Що значить вймашки - спитав Дон Кіхот.
- Галер, значить,- відповів кайданник.
Це був молодик років так двадцяти й чотирьох, родом, як він казав, із П'єдраїти. З таким самим питанням звернувся Дон Кіхот до другого кайданника, але той, похмурий та понурий, не мовив на відповідь ні слова за нього одказав знов той перший
- То, пане, канарка за співи й музики взято.
- Та ну - здивувався знову Дон Кіхот.- Хіба співаків та музик теж на галери завдають
- Авжеж, пане,- відповів кайданник,- немає гірше, як хто заспіває з горя.
- А я не таке чув,- заперечив Дон Кіхот.- Кажуть-бо, хто співає - тугу розбиває.
- У нас же навпаки,- сказав кайданник,- один раз виспіваєш, то вже плакатимеш довіку.
- Не розумію,- сказав Дон Кіхот.
- Пане рицарю,- пояснив йому вартовик,- «заспівати з горя» означає у цих харцизяк признатися на муках. Цього лотра взяли на тортури, то він і признався, що був коноводом, тобто коні крав, от і дали йому за те признання шість років галер, не рахуючи двохсот батогів, що взяв уже в спину. Через те ж він весь час такий смутний та невеселий, бо всі латриги, і ті, що там зостались, і ті, що з ним ідуть, нехтують його і зневажають, кепкують із нього і знущаються за те, що признався, не мав сили до кінця одмагатись. А вони, бач, кажуть, що легше вимовити «ні», чим «так» і вважають за везуна того злочинця, життя і смерть якого залежить не від речових доказів і свідків, а від власного язика; я гадаю, зрештою, що тут вони не дуже розминаються з правдою. [125]
- Я теж так гадаю,- погодився Дон Кіхот.
Підійшовши тоді до третього, він і йому таке саме задав питання, а той відповів шпарко й сміливо
- Іду на вимашку, на п'ять років, бо не мав десяти дукатів.
- З дорогою душею дав би я вам і двадцять,- сказав Дон Кіхот,- аби вас од сієї халепи одрятувати.
- Шкода,- відповів кайданник,- тепер це все одно, що в чистому морі з грішми од голоду помирати. Якби ваша милость дала мені слушного часу ті дукати, що тепер ладні пожертвувати, я ними підшма-рував би перо трибунальському писарю і прокуратору піддав би добру думку та й гуляв би собі десь у Толедо, на рабськім ринку, а не плентався б отут, як той хорт на смику. Та Бог не без милості, якось-то воно буде!
Дон Кіхот підійшов до четвертого каторжника. Се був поважний на вид чоловік із сивою бородою, що мало не до пояса йому сягала. Почувши рицареве питання, він не одказав ні слова, тільки заплакав; тоді обізвався п'ятий, мовби ставши йому за товмача
- Сьому добродію вліпили чотири роки галер, а перед тим прокатали, як годиться, на ослі - в повному параді.
- Себто, виходить,- утрутився Санчо Панса,- на позорище його виставили
- Еге,- відповів каторжник.- А за що його так покарали - бо сей поштивий чоловік був собі фактор, постачав добрим людям живий товар, себто, бачите, за звідництво його засудили та ще за чаклунство, бо, кажуть, із нечистою силою накладав.
- Якби не сей останній додаток,- сказав Дон Кіхот,- то, на мою думку, за саме лише звідництво він не заслуговує галер не веслярем би йому бути, а хіба галерним адміралом. Бо звідництво, вважайте, зовсім не така справа, як дехто собі думає, то річ розумна і вельми в порядному суспільстві потрібна; нею повинні клопотатись виключно люди благородні, а над ними ще слід би поставити певну кількість ревізорів та блюстителів, як то і в інших урядах заведено, приміром на біржі. Таким чином можна було б запобігти лихові, яке постає з того, що сим ремеслом бавляться всякі невігласи та недоуми, безпутні свашки та бездбс-відні блазні, або й ледачі шахраї, котрі в вирішальну хвилину не можуть дати собі ради і з лемеша роблять пшик. Міг би я і ширше про сю річ розвестися, міг би вказати, як добирають людей до такої важливої і всій громаді потрібної справи, та полишу її до слушного часу, подам колись

читати