Завантажити

собі та й їдуть, коли це Санчо обізвався до свого пана
- Чи не дозволили б ви мені, пане, розмовитися трохи з вашою ми-лостю А то відколи ви на мене тяжку мовчальницьку покуту накинули, п'ять чи шість думок пропали в моєму нутрі намарне, а це ще одна на язиці крутиться, то не хотілось би, щоб і вона змарнувалась.
- Гаразд, говори вже,- погодився Дон Кіхот,- але будь короток у слові, бо довга річ не смакує.
- Отеє я думаю, пане,- почав Санчо,- всі оці дні думаю, що як то мало користі й зиску з пригод, що їх ваша милость шукає по всяких нетрищах та по розстанях дорожних. Хоч які ви страшні вої воюєте, хоч яких ворогів побиваєте, а ніхто ж то не бачить і не знає, так воно все і зостанеться, мовчанням замуроване, всупереч тому, чого ваша милость хотіла і чого заслужила. Отож, мені здається, краще було б (хоч вам воно, пане, видніше) стати на службу до якогось імператоря чи ще якого великого можновладця, котрий войну провадить; на тій службі ваша милость могла б появити сповна всі достойності власної персони, силу свою велику і розум високий. Побачив би теє вельможний володар, якому ми служимо, та й мусив би хоч-не-хоч нагородити нас по заслузі, і певно, що знайшовся б письмак такий, котрий списав би про вічну пам'ятку подвиги вашої милості, про свої я мовчу, бо сказано, які вже там подвиги у джури; та як і вони у лицарських книгах описуються, то й мої вчинки, думаю, не повинні лишитись між рядками.
- Незле мовиш, Санчо,- сказав тоді Дон Кіхот,- але поки дійде до того діло, треба ще світами поблукати, пригод пошукати, щоб то пробу видержати і неабиякими вчинками імені й слави дослужитись. Отоді ще перш ніж об'явиться такий рицар при дворі якогось монарха, всяке його по ділах величних знатиме заледве в'їде до міської брами, як дітвора вже за ним ув'яжеться і вчепиться та знай гукатиме, що се, мовляв, Рицар Сонця, чи там Змії, чи ще якої емблеми, що під її знаком він вершив свої голосні подвиги; се той, казатимуть, що подолав у герці потужного велетня Брокабруна, се той, що зняв чари з персидського великого мамелюка, якого перед дев'ятьма віками були зачарували... Отак із уст в уста летітиме пбчутка про славні його діла, а на той гамір дитячий і говір людський підійде сам король до вікна свого королівського палацу, побачить того рицаря і впізнає його по збруї чи по девізу на щиті та й покликне на свої прибічники «Гей ви, рицарі мої вірнії, всі, що єсте при дворі, виходьте зустрічати цвіт і окрасу лицарства, що нині до нас прибуває!» І на той поклик повиходять усі, а сам король зійде на половину сходів, обійме того рицаря і зложить йому на обличчі поцілунок миру, а тоді візьме за руку та й поведе до'по-кою королеви, що вже чекатиме там на нього з донькою своєю королівською, такою гарною та гожою панянкою, що в усьому світі хрещеному навряд чи другу таку знайдеш. І станеться так неодмінно, що рицар скине оком на неї, а вона на нього, і обоє здадуться одне одному не земними створіннями, а якимись божественними істотами, і не зчуються, як попадуть і заплутаються в нерозривні й нерозв'язні тенета любовні, і з тривогою в серці будуть думати-гадати, як би освідчити навзаєм свої томливі почуття. Потім рицаря одведуть, нема що казати, в якийся розкішно вбраний покій палацовий, знімуть з нього збрую бойову і одягнуть натомість у пишну шарлатну мантію і в броні ж він гарний був, а в тій мантії та жупані ще кращий стане. Ввечері сяде він до трапези з королем, королевою та прекрасною принцесою і не зводитиме з неї очей, зиркатиме крадькома на вродливицю, а вона так само обережно на нього, бо то, вважай добре, буде панянка скромна і честива. Як же приберуть зі столу, у двері світлиці вступить раптом бридкий низенький карлик і з ним уродлива дама двірська, і та дама завдасть усім гостям якесь хитромудре завдання, вигадане певним старожитним чарівником хто, мовляв, його виконає, той буде проголошений найліпшим рицарем у світі. І звелить король усім присутнім на той спиток стати, і ніхто тієї справи не зуміє й не докаже, тільки рицар-прибулець видержить ту пробу на честь собі і славу, чим непомалу врадує принцесу не дарма ж, подумає вона, знесла я мислі до такого високого духа. Ще ж як на те король чи, може, князь або ще там який володар провадить криваву війну з іншим якимось потужником і, прогостювавши кілька днів у нього при дворі, той рицар попросить у нього дозволу послужити йому в тій потребі; король з дорогою душею вволить його прохання, а рицар шанобливо поцілує йому руку на ту ласку і тої ж ночі попрощається з облюбленицею своєю принцесою через садові грати, бо в той сад її покій вікнами виходить і вони вже не раз так перемовлялись удвох з відома і з помоги двірської панянки, принцесиної подруги й повірниці. Він зітхатиме тяженько, вона зомліє, панянка принесе їй води і, про честь своєї пані дбаючи, бідкатиметься, що скоро світ буде, так щоб їх буває хто не застав. Врешті принцеса відчутиться, опам'ятається і подасть через грати білії руки, а рицар поцілує їх тисячу разів і омиє гарячими слізьми. Вони умовляться між

читати