Завантажити

мій клопіт.
- Отож я й кажу,- провадив Санчо,- що в одному селі в Естра-мадурі був собі пастух-козяр, що то ніби кози пас, і той ніби ко-зопас, що за нього мова мовиться, звався Лопе Руїс, і той, значить, Лопе Руїс та був закоханий у пастушку одну, Торральвою звалась, а та пастушка, Торральва нібито, та була дочкою багатого скотаря, і той, значить, багатий скотар...
- Як ти свою казку й далі отак казатимеш,- упав йому в річ Дон Кіхот,- і кожне слово двічі будеш повторяти, то й за два дні краю не дійдеш. Розповідай до ладу, говори по-людськи, а ні, то краще вже мовчи.
- А я ж і говорю по-людськи,- заперечив Санчо,- так у наших краях усі казки й побрехеньки розказують, інакше я й не вмію; що ж ви хочете, щоб я звичай ламав
- То говори вже як знаєш,- сказав Дон Кіхот,- раз доля так судила, що мушу тебе слухати, кажи далі.
- Отож, паночку мій пишний,- провадив Санчо,- той пастух, як я вже сказав, був закоханий у пастушку Торральву, а то була ді-воха дебела, козириста ще й хлопчачурка ніби трохи, бо вусики в неї на губі засівались,- от наче зарач бачу її перед собою.
- А ти що, знав її хіба - спитав Дон Кіхот.
- Знати не знав,- відповів Санчо,- але той, хто мені цю сторію розказував, божився, що то все існісінька правда, і якби це я комусь іншому оповідав, то міг би поклястися і присягнути, що сам усе на власні очі бачив. Ну, так от, не так то хутко діється, як швидко в казці кажеться диявол, мовляли, не спить, а все миром колотить - то любив і кохав пастух пастушку, а то взяв на неї злобу й ненависть, а чого-бо мав, кажуть люди, за що й до кого її ревнувати, таке часом йому витворяла. Ото, значить, зненавидів він її та й надумав зійти з дому світ за очі, щоб довіку вже невірниці не бачити, а Торральва, як побачила, що Лопе од неї одкинувся, так у нього зразу влюбилася, що й сказати не можна.
- Така вже натура дівоча та жіноча,- зауважив Дон Кіхот,- хто любить, тим гордують, а хто зневажає, того кохають. Ну ж бо, Санчо, кажи далі.
- Як же пастух надумав, так і зробив,- правив далі Санчо,- узяв кози свої та й погнався з ними естрамадурськими полями на Португальщину. Як зачула теє Торральва, слідком за милим послідкувала, босим-босісінька шляхи-дороги міряла, в руках костур, а за плечима торба, а в тій торбі дзеркала оскалець та гребінець, та ще якесь красило чи білило, що вже там не було - менше з тим. А тоді, кажуть, пригнався пастух із худібкою своєю до річки Гвадіани, а річка в ту пору саме розлилася, береги затопила, а де він прибився, там тобі ні човна, ні порону, ніякого нема перевозу, щоб на той бік із худібкою перевезтися. І взяла його досада, що вже та Торральва от-от його дожене, почне своїми плачами та просьбами йому настирятися... Ходив отак, ходив, аж бачить - рибалка якийсь, а в нього човник такий ма-ненький, що тільки один чоловік та одна коза вміститься. От і поєднав він того рибалку, щоб йому кози на той бік перевіз - а кіз було аж триста чоловік. Сів рибалка в човник і перевіз перш одну козу, тоді вернувся й перевіз другу, тоді третю... Ви, ваша милость, давайте вже самі рахубу тим козам, що рибалка перевозить, бо як не долічитесь хоть одної, то вже й казці кінець, далі не встигну ані словечка. А при-шиб на зарічку був грузький та слизький, довго мусив рибалка за кожним заходом морочитись, а все-таки возив та й возив іще одну козу, іще та й іще...
- Даймо на те, що він уже всіх перевіз,- сказав Дон Кіхот,- бо так і за рік кінців не виведеш.
- А скільки ж він їх досі перевіз - спитав Санчо.
- Біс його знає! - одказав Дон Кіхот.
- Казав же я вам лічіть добре ті кози, бо як лік загубиться, то й казці кінець, уже ні слова далі.
- Та що ж це таке - дивувався Дон Кіхот.- Невже кожна коза таку вагу має, що як одної не долічишся, то вже й казки далі казати не можна
- Ніякою силою не можна,- відповів Санчо.- Як я спитав у вас, скільки вже кіз перевезено, а ви сказали, що не знаєте, вмент мені все з голови вилетіло, що мав казати, а жаль, бо історія путяща була, цікава.
- То що ж,- спитав Дон Кіхот.- Виходить, вона вже скінчилась
- Еге ж, скінчилась, як моя небіжка паньматуся,- відповів Санчо.
- Ну й розповів же ти мені казочку чи баєчку, чи, може, й побрехеньку,- сказав Дон Кіхот.- Такої дивини ще світ ізроду не чув і не почує ніколи, щоб отак починалось і не кінчалось ні туди, ні сюди. Правду кажучи, інакшого я від такого мудрагеля й не сподівався. Та воно й не дивно то, мабуть, оте гупання памороки тобі забило. [112]
- Може, й так,- погодився Санчо,- тільки що далі я вже не втну не склали козам рахуби, то й казці кінець.
- Кінець, то й кінець, про мене,- сказав Дон Кіхот.- Ану, може, хоч тепер Росинант із місця рушить.
Та й знов підострожив коня, а той ізнов підскочив та й став - кріпенько-таки спутаний був.
А Санчові тим часом - чи то від холодку досвітнього, що потягав уже, чи, може, за вечерею з'їв щось таке, що йому шлунок розвіль-нило, чи сама по собі пора настала - приспічило туди сходити, куди нікого не міг замість себе послати, але такий його страх посів, що од пана й на

читати