Завантажити

піклується і за комашок у повітрі, і за робаків у землі, і за пуголовків у воді, він, милосердний, велить сонцеві світити на добрих і на злих, а дощеві йти на грішних і на праведних.
- Вам би, ваше добродійство,- зауважив Санчо,- проповідником бути, а не мандрованим лицарем.
- Мандровані рицарі, Санчо, все знають, все повинні знати,- сказав Дон Кіхот.- В старовину, бувало, мандрований рицар міг серед табору бойового казань казати або орацію виголосити незгірше од якогось доктора Паризького університету, отже, як бачиш, спис ніколи ще не притупляв пера, а перо списа.
- Ну, гаразд, нехай буде по-вашому,- погодився Санчо.- А тепер їдьмо швидше звідси нічлігу шукати, тільки дай Боже нам у такому місці заночувати, де не буде ні ковдр, ні підкидачів, ні привидів, ні заворожених маврів, а як буде, то нехай воно все западеться к чортовій матері!
- Не згадуй, сину, чорта, а краще Богові молись,- сказав Дон Кіхот.- їдь же собі попереду, куди сам здоров знаєш, а я за тобою, на твій вибір здаюся. Та дай-но руку, полапай пальцями, скількох зубів у мене нема на верхній щелепі, спереду і з правого боку, бо щось дуже там мені болить.
Санчо засунув йому пальці в рота, помацав і спитав
- Скільки кутніх зубів було у вас, пане, з цього боку
- Чотири,- відповів Дон Кіхот,- і всі були цілі й здоровісінькі, окрім зуба мудрості. [102]
- Ану-бо, пане, пригадайте краще,- сказав Санчо.
- Кажу ж тобі, що чотири, а то й цілих п'ять,- відповів Дон Кіхот,- бо зроду не рвав зубів, ні передніх, ні кутніх, і жоден зуб у мене не випав і не надгнив, і костоїда жодного не сточила.
- Так отут зісподу,- сказав Санчо,- у вас, пане, кутніх зубів усього півтретя, а зверху ні однісінького нема вся щелепа шута, гладенька, мов долоня.
- Ох, я нещасний! - вигукнув Дон Кіхот, почувши од джури таку невеселу новину.- Краще б мені були руку відрубали - не ту, звісно, в якій меч тримаю,- бо знаєш, Санчо, рот без зубів, то все одно що млин без жорен, і кожен зуб слід цінувати, як алмаз. Та яких тільки злигоднів не зазнає той, хто піднявся на суворе подвижництво мандрованого рицаря! Що ж, друже, сідай на осла і їдь попереду, веди мене куди знаєш.
Санчо так і зробив і поїхав прямо по битому шляху, бо гадав, що на такій людній дорозі напевне натрапиш на якесь пристановище, їхали вони поволі, нога за ногою, бо в Дон Кіхота так боліли щелепи, що годі було рухатися швидше. Щоб якось розважити й розрадити свого пана, Санчо надумав розмовляти з ним про всяку всячину; дещо з тих балачок ми перекажемо в наступному розділі.

РОЗДІЛ XIX
Про мудрі Санчові розмови з паном, про притичину з мерцем та про інші немалозначні подїі
- Здається мені, добродію, що всі лихі пригоди, які випали нам цими днями, то кара за гріх, що ви, ваша милость, учинили проти закону свого лицарського, бо не додержали клятви, що не будете їсти хліба за столом, ані до принцеси не пригортатись і ще там чогось не робити, поки не добудете в когось шолома отого мавра - Мандрила, чи як його
- Ти маєш повну рацію, Санчо,- відповів Дон Кіхот,- правду кажучи, воно якось вилетіло мені з голови. І май на увазі ота оказія з ковдрою прилучилась тобі саме через те, що ти не нагадав мені своєчасно про ту клятву. Та нічого, я се діло якось надолужу, бо за рицарськими регулами на все можна знайти спосіб.
- А хіба ж я давав яку присягу - спитав Санчо.
- Хоч і не давав, але то байдуже,- відповів Дон Кіхот.- Так чи інашке, а й ти до того причетний, і нам треба якось ту провину покрити.
- Може, й так,- сказав Санчо,- тільки глядіть же, пане, не забудьте її покрити, як забули вже про ту клятву, а то нечистій силі знов заманеться надо мною потішитись, та й над вами, як побачить, що ви не каєтесь.
їдуть вони так, розмовляють, аж тут і ніч їх серед шляху спостигла, [103] а пристановища якогось ніде ані сліду, та ще й голодом обидва намлілися, бо, як торби одбігли, то лишились без харчів і припасу. Ще й гірше лихо сталася їм пригода, і то не вигадана вже, а таки справжнісінька, правдива. Діло ж було ось як. Ніч випала, нівроку, темна, а вони все-таки їхали далі, бо, думав Санчо, шлях великий, то корчма мусить на ньому що дві милі стояти. Ну, їдуть собі та й їдуть, ніч невидна, джура голодний, а рицареві їсти хочеться, аж бачать - попереду на шляху вогнів сила-силенна проти них пливе, сказав би, зорі які рухомі. Як зуздрів їх Санчо, так і обімлів, та й Дон Кіхотові моторошно зробилось; той сіпнув уздечку, осла осадив, а сей натягнув повіддя коневі стали, мов уриті, та й придивляються пильно, що воно за знак Вогні тим часом до них ізближалися і ставали чимраз більшими. Санчо затремтів із ляку, мов живе срібло, а Дон Кіхотові волосся стало дуба; втім рицар оговтався трохи і промовив
- Безперечно, Санчо, це з усіх пригод найбільша і найнебезпеч-ніша отут доведеться мені всю свою силу і всю одвагу показати!
- Ой, горе моє! - забідкався Санчо.- Якщо це буде знов пригода з привидами, а воно дуже на те скидається, то де ж я, бідний, ребер настачу
- Хай вони собі будуть і тричі привиди,- сказав Дон Кіхот,-

читати