Завантажити

вже, що, пригод шукаючи, такого собі лиха напитаємо, що вже не розберемо, котра в нас нога права, а котра ліва. Я так собі своїм убогим розумом міркую чи не краще нам оце додому вертатись та за господарство дбати (пора, бачите, жнив'яна), аніж отак галасвіта їздити, потрапляючи з дощу та під ринву
- Ех, Санчо, Санчо,- відповів йому Дон Кіхот,- як мало ти ще розумієшся на рицарській справі! Помовч краще та потерпи трохи ще кілька днів, і ти на власні очі побачиш, яке це почесне і хвальне покликання. Скажи, чи є на світі більша втіха, чи є де вища насолода, як виграти бій і здолати ворога Авжеж що немає.
- Може, воно й так,- сказав Санчо,- я того не свідомий, знаю тільки, що відколи ми стали мандрованими лицарями (чи ліпше сказати ви стали, бо мені до тої честі зась), ми ще ні разу не виграли бою, хіба що тоді з біскайцем, та й там ви півуха й півшолома загубили, а після того мали все лише товченики та духопелики, а я в додачу ще й гойдаників скуштував - і то ж від кого Від якихось зачарованих істот, що я над ними й помститися не можу, і ніколи не дізнаюсь, чи справді, як ви кажете, так солодко ворога подужати.
- Оце ж то й горе наше, Санчо,- погодився Дон Кіхот,- але скоро я дістану такого характерницького меча, що хто його має, того вже ніякі чари не беруть; може, попадеться мені на щастя той самий, що був колись у Амадіса, як він прозвався Рицарем Полум'яного Меча. Над того меча кращого в світі не було окрім того характерства, ще був гострий, як бритва, хоч яка міцна й заворожена броня не могла перед ним устояти.
- Та моя ж доля така щербата,- сказав Санчо,- що коли й трапиться вам такий меч, то буде помічний тільки висвяченому лицарю, як і той бальзам, а джурі - дуля з маком.
- Не бійся, Санчо,- потішив його Дон Кіхот,- і тобі ще пошле небо кращу долю.[97]
їдуть вони отак удвох, розмовляють, аж бачать - попереду на шляху курява хмарою встає, велика та густа.
- Настав день, о Санчо,- обізвався тоді Дон Кіхот до джури,- що покаже, яке щастя судила мені доля; настав день, кажу, коли я появлю, як нігди, міць правиці моєї і звершу подвиги, що запишуться в книгу слави на всі потомні часи. Бачиш хмару пилу, що он там устає То, Санчо, суне величезне військо, незчисленна й різноплеменна рать.
- І мусить бути не одна, а дві,- сказав Санчо,- бо й з другого боку таке саме хмарище суне.
Оглянеться Дон Кіхот - аж і справді. І так йому радісно на душі стало, що й не сказати серед сієї розлогої рівнини, думав він, зітнеться зараз і зріжеться одно військо з другим. У нього в уяві, бачите, щохвилі і щомиті так і роїлися всі оті битви, чари, перемоги, шаленства, любощі, виклики на герць, що то в рицарських романах про них пишеться, і всі його думки, розмови та вчинки крутилися безнастанно в цьому блудному колі. Насправді ті хмари пилу, що вони побачили, збили дві великі овечі отари, що тим шляхом сунули, та сюди, а та туди, тільки за тією кушпелою їх не видно було, поки не підійшли зовсім близько. Але Дон Кіхот з такою певністю твердив, що то військо з військом ізближається, що й Санчо вкінці тому повірив і спитав
- А що ж нам, пане, тепер робити
- Як то що - перепитав Дон Кіхот.- Запомагати й рятувати слабих і безборонних! Щоб ти знав, Санчо, те військо, що йде нам назустріч, веде і провадить могутній цісар Аліфанфарон, володар великого островаТрапобани, а позад нас іде військо його супротивника, гарамантського короля Пентаполіна Голорукого, званого так тому, що як іде до бою, то завше оголює праву руку.
- А чого сі два володарі так проміж себе ворогують - спитав Санчо.
- Того вони ворогують,- одказав Дон Кіхот,- що сей Аліфанфарон сам запеклий бусурмен, а закохався в доньку Пентаполіна, хорошую та вродливу християнську королівну, а отець її не хоче дати за царя-поганина, поки той свого лжепророка Магомета не зацурає і на нашу віру не пристане.
- Присягаю на мою бороду,- гукнув Санчо,- добре той Пента-полін робить, і я ладен підпирати його, скільки моги моєї.
- А се ж і є твій обов'язок,- сказав Дон Кіхот,- бо в таких боях і нерицарі можуть брати участь.
- Ясно,- сказав Санчо.- Тільки де ж би нам сього осла подіти, щоб потім після бою не шукати Бо на такій животині нібито не заведено воювати, еге ж
- Правда,- підтвердив Дон Кіхот.- П) сти його напризволяще, як і пропаде, то не велика біда, бо як наша ііуде перемога, то стільки коней добудемо, що я, може, й самому Росинантові дам переміну. А тепер слухай мене уважно і дивись пильно, я тобі перечислю най-чільніших рицарів з одного і з другого війська. Щоб же нам видніше було, з'їдьмо на он той пагорок; звідти ми їх мов на долоні побачимо.
Так вони й зробили, з'їхали на той пагорок, звідки й справді добре було б видно ті дві отари чи, як гадав Дон Кіхот, раті, якби пйлява, що [98] вони збили, не застилала їм зору й не сліпила очей. Проте Дон Кіхот, що йому в уяві малювалось те, чого він не бачив і чого навсправжки не було, почав говорити гучним голосом
- Он той рицар, що збруя в нього жовтожара, а на щиті царевінча-ний лев схиляється до ніг діви, то

читати