Завантажити

кажи мені нічого й не говори, бо на саму думку, що я одступаюсь і одстороняюсь од небезпеки, та ще од такої, як ся, де, може, декому тільки тінь страху примріялась, я ладен лишитися тут сам-один і чекати не тільки Святої Германдади, про яку ти з таким ляком говориш, а й усіх братів з дванадцятьох колін Ізраїлевих, і сімох Маккавеїв, і Кастора з Поллуксом, і всіх братів і всі братства, які тільки є на світі.
- Одступитися, пане, се ще не значить утекти,- сказав Санчо.- Необачно й небезпеку виглядати, коли вона всі сподіванки перевищує. [131]
Мудрий чоловік береже себе нині для завтрішнього дня і ніколи не ставить на карту всього, що має. Я собі людина проста й, може, неотесана, а світові лад знаю. Отож не жалійте, що послухаєтесь моєї поради, сідайте на коня, якщо здужаєте, а ні, то я підсаджу, та й їдьмо звідси, бо чує моя душа, що зараз нам більше ноги потрібні, як руки.
Дон Кіхот, не промовивши більше ні слова, сів на коня й поїхав слідом за джурою, що попереду на ослі трюхикав. Подались же вони до ближнього передгір'я Моренського Санчо мав думку через гори на той бік пересмикнутись, виїхати десь до околиць Вісо чи Альмадовара дель Кампо та й переховатись кілька день у тій глухомані, щоб Герман-дада не знайшла їх, як буває шукати кинеться. Його дуже підбадьорила та обставина, що на ослі якимось чудом лишився цілий харчовий припас, хоч каторжани, грабуючи його, здається, добре всюди нишпорили.
Під вечір забились вони в саму нутрину Моренських гір, де Санчо радив сю ніч ізночувати або і ще кілька днів перебути, поки їм того харчу стане, та й розташувались на нічліг між двома бескетами серед густого дуб'я. Але зловорожа доля, яка, на думку непросвічених світлом праведної віри людей, править, керує й заряджає по своїй уподобі всім на світі, влаштувала так, що горезвісний шахрай і злодій Хінес де Пасамонте, врятувавшись од кайданів завдяки божевільній доблесті Дон Кіхота і не без причини боячися Святої Германдади, теж задумав знайти собі в тих горах криївку і, гнаний страхом та своєю примхливою долею, приблудився до того самого врочища, де вже стали на привал Дон Кіхот і Санчо Панса; впізнавши їх, він виждав, поки обидва поснули, і - звичайно, лихі люди завжди не вдячні, ладні при першій-ліпшій нагоді якесь неподобство вчинити і дбають більше про хвилевий зиск, аніж про майбутнє,- отож, кажу і Хінес, що зроду не грішив на вдячність та на добромисність, надумав украсти в Санча Пан-си осла; на Росинанта він і дивитись не хотів, бо то була така здобич, що ані заставити, ані продати. От як Санчо заснув, він і вкрав осла, а до світу був уже десь далеко,- шукай, хто хоч, вітра в полі.
От і зоря вранішня зазоріла, всю землю звеселила, одного тільки Санча Пансу засмутила побачив, неборак, що Сірого вже немає, та й почав ревне плакати-ридати, на весь світ жалібно тужити. Те його голосіння і Дон Кіхота зо сну пробудило
- Ой ослику ж мій ріднесенький, у моїм дворі зроджений і зрощений! Та з тебе ж була моїй жінці втіха, моїм діткам радощі, сусідам заздрощі! Та ти ж мені в трудах помагав, та ти ж мені півдуші годував, бо ти ж мені щодня коповичку заробляв, а я ж собі за дві душу обавляв!
Почув Дон Кіхот той плач, розпитав у чому річ та й утішив Санча, як міг нехай, мовляв, потерпить, а він йому вже квита напише на трьох ослів із п'яти, що на хазяйстві лишились. Санчо повеселів, утер сльози, погамував свої хлипи й подякував панові за таку велику ласку.
А наш рицар, опинившися в горах, радів душею в таких місцях, думав, напевне знайде якусь пригоду. В пам'яті йому зринали різні дивовижні випадки, що траплялися мандрованим рицарям у таких диких застумах, у безлюдних нетрищах. Заглиблений у ті картини і захоплений ними до краю, він їхав собі й ні про що більше гадки не мав, [132] та й Санчо, почувши себе в безпечному місці, одним лише клопотався - як би заспокоїти голод останками припасу, позиченого колись в отців духовних; ідучи позад пана з клажею, що мав би Сірий везти, він -раз у раз сягав в торбу і пхав собі в кендюх всяку всячину,- за таким приємним заняттям байдуже йому було до всіх пригод на світі. Тут якось підвів джура очі й побачив, що пан його силкується підняти списовою клюгою якийсь ніби клунок, що на землі лежав, і кинувся підбігцем уперед, щоб підсобити в разі потреби. Але в цей час Дон Кіхот підчепив уже на клюгу ту знахідку то була сідельна подушка, а до неї баульчик прив'язаний, і все те вже добре надгнило і надтрухло, одначе важило чимало. Тому Дон Кіхот звелів Санчові підняти клунок і глянути, що там у тому баулі. Санчо зробив те дуже проворно і^оч баул був замкнений на замок і на ланцюжок узятий, роздивився крізь дірки й щілини, що в ньому було чотири сорочки тонкого голландського полотна та ще деяка дорога білизна, і вже ж то чиста. Як же побачив у хусточці добру жменю золотих круглячків, гукнув на радощах
- Дякувати небові, хоч одна приключилася нам зисковна пригода!
Пішов далі по нишпорках і знайшов іще записника в коштовній оправі; Дон Кіхот попросив у нього ту книжечку, а гроші, сказав,

читати