Завантажити

нехай собі бере. Санчо взяв гроші й поцілував панові руки за тую ласку, а потім витрусив із баула всю білизну й переклав її до себе в торбу для харчів.
Дон Кіхот, що на все те дивився, сказав йому
- Здається мені, Санчо (і певна річ, так воно і є), що то якийсь подорожній заблукався в цих горах, а на нього напали розбишаки, вбили й поховали його десь у глушині.
- Такого не могло бути,- заперечив Санчо.- Якби то були розбійники, вони б не зоставили грошей.
- Правда твоя, Санчо,- погодився Дон Кіхот.- Отут уже я й сам не знаю, що про сю оказію думати... Зажди лишень, а чи не знайдемо ми в сьому записничку якої ознаки, що нас на слід наведе і розкриє таємницю, яка нас цікавить.
Розгорнувши книжчину, він натрапив там першим ділом на сонет, написаний хоч і начорно, зате дуже розбірним письмом, і зачитав його вголос, щоб і Санчо почув. Ось що в тому сонеті говорилось
Чи то в Амура мало розуміння,
Чи він жорстокий без кінця і краю,
Чи я, мабуть, ніколи не вгадаю
Причин мого жалю, мого боління.

Ні, бо Амур, а не земне створіння,
Він мудрий і благий, я добре знаю;
То чом же я так солодко страждаю,
З чийого невідпорного веління

Чи, може, ви, Філідо, в цьому винні
Так ні - добро одвіку злу вороже,
І не від неба іспит цей великий.

Я чую, скоро буду в домовині,
Бо хто причини мук знайти не може,
Яким же чудом відшукає ліки [133]
- Із сієї вірші,- сказав Санчо,- дізнаєшся не гурт. Хтось нахваляється на якусь хвалиду, а за що і про що - невідомо.
- Яку ти бачиш хвалиду - перепитав Дон Кіхот.
- Та ви ж самі, ваша милость, ту хвалиду вичитували,- сказав Санчо.
- А, ти хочеш сказати Філіда,- здогадався Дон Кіхот.- Так, очевидно, звати даму, на яку скаржиться автор сього сонету, а з нього, бачиться, неабиякий поет, або я зовсім не розуміюсь на мистецтві.
- Як же це - спитав Санчо.- Виходить, ваша милость і віршування тямить
- І тямлю більше, ніж ти думаєш,- відповів Дон Кіхот,- я доведу це тобі, як напишу листа до володарки моєї Дульсінеї Тобоської; він у мене буде в віршах з початку до кінця. Чиню тобі відомо, друже, що в давнину всі мандровані рицарі (чи в кожнім разі більша їх частина) були незгіршими поетами й музиками; сі два таланти чи, ліпше сказати, обдарування властиві передовсім мандрованим закоханцям. Щоправда, в піснях давніх рицарів ми знаходимо більше почуття й надиху поетичного, аніж правдивої майстерності.
- Ануте, пане,- попрохав Санчо,- почитайте ще, може, там буде щось цікаве.
Дон Кіхот перегорнув сторінку і сказав
- Далі йде проза, лист якийсь, чи що.
- Канцелярський, певне - спитав Санчо.
- Та ні,- відповів Дон Кіхот,- судячи з початку, нібито любовний.
- То читайте його, пане, вголос,- знов попрохав Санчо,- я страх як люблю всякі такі любовні штучки.
- Зроблю так з дорогою душею,- сказав Дон Кіхот і голосно, як просив його джура, почав читати ось яке послання
«Твоя лицемірна обітниця і моя очевидна недоля завели мене в нетрі, звідки до твого слуху швидше долине вістка про смерть мою, ніж слово моєї скарги. Ти, невдячнице, відкинулась від мене, пригорнулась до іншого, що, може, й багатший за мене, але не варт-ніший якби ж то чеснота в нас над марні скарби шанувалась, не заздрив би я чужому щастю й не оплакував би власного безталання. Що спорудила твоя врода, те зруйнували твої вчинки дивлячись на першу, я мав тебе за янгола, поглядаючи на другі, вбачаю в тобі лише жінку. Живи в упокої, причиннице тривоги моєї, і нехай небо навіки закриє од очей твоїх зради малжонка твого, щоб ти не каялась у тому, що єси зробила, а мені щоб не довелось діждати помсти, якої я не прагну».
Дочитавши листа, Дон Кіхот промовив
- З цього листа, як і з тих віршів, небагато чого дізнатись можемо; ясно тільки, що писав їх якийся згордований коханець.
Він перегорнув таким чином мало не всю книжечку і знайшов у ній ще всякі вірші та послання, хоч і не міг деяких до ладу відчитати були там усе жалі, плачі та докори, радощі й горе, милування й гордування, палкі захвати й гіркі сльози. Поки ж Дон Кіхот того записника розглядав, Санчо порався коло баула кожен закапелочок у ньому і в подушці сідельній перетрусив, перешукав і переглянув, де яке було шво, все порозпорював, де який кутасик шерстяний - усе розтіпав і розпорпав, [134] щоб, крий Боже, ніде ніщо не сховалось і. не зосталось через його недбальство,- таку жадобу розбудили в ньому ті золотії круглячки, що він знайшов (грошинок, мабуть, зо сто). І хоч він більше вже нічого не витрусив, йому здавалось, що й те гойдання на ковдрі, і той блювотний бальзам, і кийове благословення, і погоничеві товченики, і загублені сакви, і здертий кобеняк, і голод і спрага, і всі труднощі, яких він зазнав, служачи своєму доброму панові,- все це було недарма і окупилось тепер сторицею, як йому відступлено з ласки цю знахідку.
А Рицареві Сумного Образу все кортіло дізнатися, кому ж той баул міг належати. Сонет і послання, золото й тонка білизна свідчили, здається, про те, що се був закоханець не простого роду, що через гордування й неласку дами своєї

читати