Завантажити

то він скаже.
- Порядні люди,- заговорив Дон Кіхот,- завжди складають дяку за добродійство, якого вони дізнали; знов же, один із гріхів, що Богові найбільш ненавиден, се невдячність. Се я проти того кажу, панове, що ви самі здорові бачите, яку я вам щойно зробив послугу; натомість я хочу й жадаю од вас лише одного - щоб ви, взявши на себе ланцюга, од якого я вас одрятував, рушили звідси до славного міста Тобоса, стали перед очі сеньйорі Дульсінеї Тобоській і ознайми-ли їй, що вас посилає до неї Рицар Сумного Образу та розповіли геть-чисто все про сю знамениту пригоду, в якій ви одзискали жадану волю. Коли се зробите, йдіть собі на здоров'я куди самі знаєте.
Хінес де Пасамонте відповів за всіх такими словами
- Те, чого ви од нас вимагаєте, добродію наш і визволителю,- річ абсолютно немислима й неможлива. Жодною мірою не можна нам іти всім гуртом по шляху, мусимо рятуватись поодинці хто куди, хоч би й під землю залізаючи, щоб не злапала нас Свята Германдада, яка, безперечно, нарядить за нами погоню. Що ваша милость може зробити (і воно було б цілком справедливо), се не слати нас на поклін і на ралець до сеньйори Дульсінеї Тобоської, а завдати натомість кожному стільки а стільки отченашів чи богородиць, ми б їх залюбки проказали за здоров'я вашої милості, бо то річ така, що де-хотя й коли-хотя спроворити можна - вдень і вночі, на втеках і на спочинку, під війну і мирного часу. Але вимагати від нас, щоб ми знов до єгипетських горщиків вернулись, тобто взяли на себе кайдани й пішли до Тобоса - це все одно, що просити печеного льоду або запевняти, що вже ніч надворі, коли ще тільки десята ранку.
- Он як! - вкинувся в пасію Дон Кіхот.- Ну, тоді ж, скурвий сину хінесику-потягусику, чи як там тебе, сам туди підеш із ланцюгом за плечима, хвоста підібгавши, хай мені те та се!
Пасамонте зроду був не дуже терпливий; побачивши ж тепер, що Дон Кіхот ізсунувся з глузду (якби притаманний був, то чей же не став би їх визволяти), і почувши, якими словами він його шпетить, підморгнув своїм товаришам і одійшов із ними трохи одаль. Як почали ж вони на Дон Кіхота каміння швиргати, то в сердешного рицаря рук не ставало од того граду щитом затулятись, а бідний Росинант уже й на остроги не зважав, стояв на місці, наче з бронзи литий. Санчо захилився за свого осла, щоб ту страшенну шурю-бурю, ту камінну градову тучу, що на обох спала, якось перебути. А Дон Кіхот як уже не щитився, як не заслонявся, а кілька каменюк улучило в нього так дошкульно, що впав із коня додолу. Тут на нього зразу насів студент, зірвав йому з голови мідницю і трахнув нею межи плечі разів три чи, може, й чотири, а тоді об землю її брязнув, що мало на кавалки не розскочилась. Зняли дра-буги з рицаря й каптанок, що поверх збруї носив, і ногавиці були б стяг-ли, якби наколінники не перешкодили. А з джури зцупили кобеняка і все чисто в нього забрали, що могли. Попаювавши між собою той луп, [130] вони розбрелись безбаш хто куди - не про те дбали, як би, ланцюга взявши, до сеньйори Дульсінеї Тобоської на поклін податися, лише думали, як би од страшної Германдади порятуватись.
На бойовищі зосталися самі тільки Дон Кіхот із Санчом та Росинант із ослом. Осел стояв, задумливо понуривши голову, тільки ушима час від часу пряв - ще йому торох од того камінного граду не перешумів і досі; Росинант лежав, простягнувшись поруч із господарем своїм, бо його теж якась каменюка з ніг ізбила; Санчо тремтів, голем-голісінь-кий, щоб їх Свята Германдада тут не зуспіла, а Дон Кіхот журився, що люди, яким він стільки добра зробив, такого наброїли йому лиха.

РОЗДІЛ XXIII
Про те, що спіткалось славетному Дон Кіхотові в горах Моренських, себто про одну з найхимерніших пригод, що оповідається в сій правдомовній історії
Побачивши таку оплакану годину, Дон Кіхот обізвався до джури свого
- Недарма ж то, Санчо, кажуть люди «Не чекай дяки од репаного мугиряки». Якби я був тобі повірив і послухався тебе, то не спало б на нас таке безголов'я. Ну, та що сталось, те вже не розстанеться, а біда, мовляли, вчить розуму.
- Тоді ви, мабуть, пане, розуму навчитесь, як я турком стану,- відповів Санчо.- От ви кажете, що якби були мене послухали, то нам би не сталось сієї біди; то послухайте ж хоч тепер, щоб гіршого лиха собі не напитати. Свята Германдада, щоб ви знали, на лицарство не вважає, у неї мандровані лицарі йдуть по сім штук на два шеляги... Ух, уже мені ті братські стріли, здається, в ушу дзижчать!
- Ти зроду вдався боягузом, Санчо,- зауважив Дон Кіхот,- та щоб ти не казав, що я такий уже впертий і ніколи не слухаю твоєї ради, нехай сей раз буде по-твоєму ухилімось од загрози, що такий наводить на тебе трепет. Але я зроблю се під однією умовою щоб ти, живий чи мертвий, ніколи й нікому не казав, що я одступився й одсторонився од сієї небезпеки із страху,- ні, я просто зважив на твоє прохання. Як же ти скажеш інакше, то буде брехня, і я заперечую її однині й довіку, одвіку й донині, і мовлю тобі, що ти брешеш і брехатимеш щоразу, як тільки таке скажеш чи навіть подумаєш. І більше не

читати