Завантажити

роблять і надалі старатимуться, бо помітили, що пан їхній, бувають хвилини, справляє враження чоловіка при добрім розумі. Приятелі непомалу тим вістям зраділи - недарма, виходить, привезли вони його додому на воловій підводі, мовби зачарованого, як про те оповідається в останнім розділі першої частини сієї не менш великої, як правдомовної історії. От і вирішили вони перевідати недужого і на власні очі допевнитись, чи справді йому на краще йдеться, хоч воно здавалось їм майже неможливим,- тим і поклали не чіпати в розмові того рицарства мандрованого, не троюдити болючої, незагоєної рани.
Прийшли, аж він сидить на постелі в зеленій камізельці баєвій, на голові йому толедська ярмулка червона, а сам худий, аж тлінний, чисто на мумію зсохся. Привітав їх чемно й гостинно, коли спитали його за здоров'я розказав цілком розсудливо і в добірних висловах, як йому здужається. Далі завелася в них мова про так звані громадські [340] справи та державні порядки одні зловжитки вони викорінювали, другі засуджували, одні звичаї реформували, а другі зовсім касували, і кожен мав себе за новітнього законодавця, сьогоденного Лікурга чи свіжоспеченого Солона, словом, перекували отак весь лад суспільний - у горно одне вкинули, а з горна вийшло щось зовсім інше. Дон Кіхот про всі ті речі розправляв аж надто розважливо, і обидва екзаменатори увірили поза всяким сумнівом, що він цілком здоровий і сповна розуму.
При тій розмові й небога з клюшницею були і так уже Богові дякували, що пан їхній знову б то при доброму розумі. Але тут парох одмінив свій попередній намір, щоб то нічого за рицарство не згадувати (хотів, бачите, до краю пересвідчитись, чи уздоровлення Дон Кіхотове справжнє було, чи тільки позірне), слово по слову, та й заговорив про останні столичні новини. Сказав, між іншим, що турок суне нібито великими морськими потугами на захід-сонця, та ніхто його замірів не знає допевне і годі вгадати, куди вдарить грім із тої грізної тучі; мало не щороку тривожить він нас, аж по всій християнщині пополох іде - вже й його величність король велів укріпити узбережжя Неаполю, Сіцілії та острова Мальти.
- Його величність король учинив як обачний войовник,- сказав на те Дон Кіхот,- укріпивши загодя свої володіння, щоб ворог не заскочив його зненацька; та якби він був звернувся за порадою до мене, я на такий указав би спосіб, який, мабуть, і не сниться нині його королівській милості.
Скоро парох зачув ті слова, зараз мовив собі на думці «Хай Бог тебе боронить, бідний мій Дон Кіхоте! З високого верхівля шаленства, здається мені, падаєш ти тепер у глибоку безодню нерозуму!» А цилюрник, подумавши те саме, що й парох, спитав у Дон Кіхота, яку ж би то спасенну раду хотів він королю подати адже володарям тепер дораджують усі, кому не ліньки, а все ж то недоладне й непорадне.
- А моя порада, пане стрижію,- сказав Дон Кіхот,- якраз буде вельми доладна й доречна.
- Та хіба ж я про вас,- виправдувався цилюрник,- я хотів лише сказати, що майже всі пропозиції, що надсилаються його милості королю, або неслушні й нездійсненні, або навіть шкідливі для держави й державця.
- А моя пропозиція якраз і слушна, і здійсненна,- заперечив Дон Кіхот.- Навряд чи інший який дорадник спромігся б на такий дотепний і доцільний, а заразом простий і зручний проект.
- Ви, пане Дон Кіхоте, все ходите коло та навколо,- обізвався парох.- Кажіть-бо прямо, що ви надумали.
- Не хотів би я,- сказав Дон Кіхот,- аби те, що я вам сьогодні тут одкрию, дійшло завтра до слуху панів із державної ради і аби хтось інший дістав подяку й нагороду за мій труд.
- Щодо мене,- промовив цилюрник,- то присягаю перед вами всіма й перед Богом святим, що не виявлю речей вашої милості ні королю, ні пішаку, анікомусінько на світі! Цю присягу я взяв із романса про священика, що на початку відправи виспівав королю на злодія, котрий украв йому сто дублонів та ходовитого мула. [341]
- Я тієї історії не чув,- сказав Дон Кіхот,- але на присягу звіряюсь, бо знаю добродія цилюрника за порядну людину.
- А якби воно було й не так,- зауважив парох,- то я ручу за нього й відповідаю, що в сій справі мовчатиме, як німий, під загрозою належитої грошової кари.
- А хто мені, панотче, за вас у поруки стане - спитав Дон Кіхот.
- Мій сан священичий,- одказав парох,- що зобов'язує мене зберігати таємниці.
- Дій його кату! - вигукнув тоді Дон Кіхот.- Се ж дуже просто нехай тільки його милость король кликне клич до мандрованих рицарів, що по Гишпанії тиняються, аби такого а такого дня всі при дворі королівськім зібрались. Як їх, може, всього з півдесятка набереться, то знайдеться, певне, між ними один такий, що сам собою всю потугу султанову переборе. Ви тільки слухайте уважно, слідкуйте за моєю думкою. Хіба ж то первина, що одним-один мандрований рицар витинає ціле військо вороже, хоч і двісті тисяч, ніби в них на всіх одне горло, ніби вони всі з марципану зроблені Адже так Мало хіба в історіях про такі чудеса пишеться Даю голову на одруб, не чужу, а таки свою власну, що якби жив тепер славетний Дон

читати