Завантажити

велику шкоду, а султан турецький хай би рвав тоді на собі бороду. Ну, та що ж, коли я мушу дома сидіти, бо капелан мене звідси не бере. І коли Юпітер, як сказав цилюрник, не пустить дощу, то я коли захочу, тоді й звелю дощеві йти! Се я проти того кажу, аби пан Помазан знав, що я його добре зрозумів.
- От їй же Богу, пане Дон Кіхоте,- сказав цилюрник,- я того зовсім і на думці не мав. Наміри в мене були щонайкращі, і ваша милость гнівається даремне.
- Чи даремне, чи, може, й недаремне,- відповів Дон Кіхот,- то вже мені знати.
Тут у розмову втрутився парох
- Досі я,- каже,- майже нічого не говорив, та тепер не мушу мовчати, бо гризе мені й точить сумління один сумнів, котрий вкинувся в душу од того, що сказав нам допіру пан Дон Кіхот.
- Вільно вашій велебності і щось інше говорити,- сказав Дон Кіхот,- а вже з цим сумнівом то й зовсім нема чого таїтися, бо воно ж недобре, коли на душі ото щось муляє.
- Як вільно, то й скажу,- промовив парох.- Сумнів у мене, бачите, ось який не вірю я жодним світом, аби всі оті мандрівні рицарі, що їх ваша милость низками ниже, справді жили коли на світі і були люди з крові й кості. Навпаки, я гадаю, що все те байки, вигадки, небилиці - от приверзеться комусь уві сні, а він і розповідає, прокинувшись, або ще й не струсивши з себе сонноти.
- І в такий заблуд,- сказав Дон Кіхот,- упадають, буває, люди, що не вірять в існування мандрованих рицарів. Я вже не раз мав нагоду зводити на очі деяким людям сю їхню помилку, досить за нашого часу поширену іноді мені вдавалось їх переконати, а іноді істина так і зали- [345] шалась для них недоступною. А се ж, коли хочете, істина незаперечна; я ладен, приміром, стверджувати, що на власні очі бачив Амадіса Галь-ського то був чоловік ростом високий, з лиця білий, борода йому гарна, хоть і чорна, очі лагідні і воднораз суворі, на слово скупий, до гніву не скорий і не лихопомний. І так, як я вам зобразив оце Амадіса, міг би змалювати і списати всіх інших мандрованих рицарів, які тільки були в світі і попали в романи я вважаю, що вони були саме такими, якими фігурують у тих історіях, отже, знаючи подвиги, які вони звершали, і вдачу, яку вони мали, ми можемо шляхом логічних умовиводів установити і очерти їхні, і церу, і статуру.
- А скажіть, пане Дон Кіхоте,- спитав цилюрник,- який, по-вашому, був заввишки велетень Моргант
- Щодо велетнів різні існують думки,- відповів Дон Кіхот,- одні кажуть, що вони були, а другі, що їх не було; однак же в Святому Письмі, що й на волос ніде од правди не одбігає, сказано, що вони таки були там оповідається історія того Филистюги Голіафа, що був заввишки півосьма локіт, а то ж велич неабияка. І ще на острові Сіцілії знайдено сурелі й лопатки - такі величезні костомахи, що могли належати лише велетням з добру башту заввишки, геометрія доводить се незаперечно. А втім, я не кажу вам із певністю, якого зросту був Моргант; гадаю тільки, що не надто високого, бо в тому романі, де особливо докладно описуються його подвиги, є згадки, що не раз ночував під покрівлею, а коли були оселі, що могли його вмістити, значить, не міг він бути понад усяку міру високий.
- Авжеж,- притакнув йому парох.
Він ізнов засмакував оце в тих великих нісенітницях і навмисне спитав у Дон Кіхота, які були з себе, на його думку, Рінальд Монтальбан-ський, Роланд та інші пери Франції,- адже всі вони належали до ман-дрованого рицарства.
- Про Рінальда,- одказав Дон Кіхот,- насмілюся твердити, що він був широковидий, рум'яної цери, очі мав бігучі та вирлаті, на вдачу був дражливий та оприскливий над міру, накладав іноді з розбишаками та всякими стратенцями. Що ж до Роланда (чи Ротоланда, чи Орлан-да, бо його і так і сяк називають), то можу напевне сказати, що зросту був середнього, в плечах широкий, трохи ніби клишоногий, на лиці смаглявий, борода руда, тілом волохатий, погляду грізного, досить маломовний, а проте вельми чемний і добре вихований.
- Якщо Роланд був із себе такий непоказний, як ваша милость оце змалювала,- зауважив парох,- то зовсім не диво, що Анджеліка Прекрасна згордувала ним і пригорнулась до того гарного, гожого та миловидого мавра, що тільки борідка стала в нього засіватись. Розумно ж, мабуть, і вчинила, одкинувшись од шорсткого Роланда до ніжного Ме-дора.
- Та Анджеліка, добродію,- одказав Дон Кіхот,- була собі панянка легкодумна, вітролетна та трохи шалапутна і прославилась на цілий світ не лише своєю вродою, а й своїми свавільними вибриками вона згордувала тисячею чеснородних, тисячею доблесних, тисячею мудрих і дарувала свою ласку джурі під навуссям, безрідному й безмаєтному юнакові, славному хіба що найменням «відданого, бо [346] таки й справді був щирим і вірним другом. Великий співець її краси, преславний Аріосто, не зважившись або не схотівши писати про те, що сталося з цією дамою після її ганебного падіння (певне, що там уже мало було хвали гідного), попрощався з нею такими словами
Як трон вона посіла у Китаї,
Хтось інший, може, краще оспіває .
Тут і далі всі вірші в перекладах М. Лукаша (ред.).
І

читати