Завантажити

спізнали з того, яке могутнє мусить бути рам'я, що до тої руки належить.
- Зараз побачимо,- одказала Маріторна. Зробила зашморг на оброті, накинула йому на зап'ясть, а тоді підбігла до воріт амбарних і прикрутила другим кінцем до засовня. Відчувши на кісточці жорсткість ременя, Дон Кіхот промовив
- Здається мені, що ваша милость не гладить мою руку, а наче шкребе. Не будьте до неї жорстокою, адже вона не винна в тій жорстокості, [284] якою моє серце до вас обернулось, тож не зривайте свого серця на сій малій частині замість цілого. Ще ж і на те нехай ваша милость ізважить, що хто щиро любить, не мститься так підступно. Та ніхто вже тих Дон Кіхотових слів і не слухав, бо скоро Маріторна прив'язала його, зараз обидві шкодниці чкурнули звідтіля, конаючи зо сміху, і лишили нашого рицаря в такому скруті, що годі було шукати викруту. Стояв він, як ми вже казали, на Росинанті, руку в отвір просунув, а її запетльовано та до воріт прив'язано, то й потерпав хтозна-як, щоб кінь його, буває, не рушився туди чи сюди, бо тоді довелось би йому на власній руці повиснути; боявся навіть поворухнутись, хоч Ро-синант у нього такий був смирняга і плохута, що й цілий вік, здається, простояв би нерушиме. Побачивши вкінці, що він таки прив'язаний, а панянки пішли кудись, Дон Кіхот уявив собі, що то йому чарами пороблено, як і минулого разу, коли в цьому самому замку він дістав лупки од зачарованого мавра, що в погонича перекинувся. Він проклинав себе подумки за необережність свою та необачність ледве вихопившися раз із сього замку, він наважився вступити в нього вдруге, хоч то для мандрованих рицарів певна ознака й пересторога - якщо пригода не вдалась, виходить, не тобі вона, а комусь іншому судилась, тож не годиться пускатися на неї вдруге. Моцювався він тією рукою, туди й сюди крутив, чи не одв'яжеться, та шкода було заходу - надто вже міцно прикрутили. Щоправда, смикався він обережно, щоб Роси-нанта не потривожити; хоч як йому хотілося знову в сідло сісти, та що тут удієш - або стій, або руку собі вирви.
Давай він тоді жалкувати, що нема при ньому меча Амадісового, проти якого всі чари безсилі; давай свою лиху долю проклинати, давай бідкатися, що скільки то зла в світі скоїться, поки він отут зачарований перебуватиме (а що його зачаровано, в тому він не мав найменшого сумніву); давай згадувати знову кохану свою Дульсінею Тобоську, давай кликати зброєношу свого Санча Пансу, який, простягнувшись на упряжі ослячій, так щиро розіспався, що й про рідну маму свою забув; давай гукати чародія Ліграндея та мудрого Алькіфа, щоб порятувати його, давай узивати до доброхітниці своєї Урганди, щоб помочі йому дала... Одне слово, і ранок уже надоспів, а рицар наш з бентеги та відчаю волом ревів, не сподіваючись, що день принесе мукам його якусь пільгу, бо гадав, що вже його на віки вічні заклято. На ту думку наводив його і Росинант, що стояв, мов уритий, і не ворушився. І ввижалося гі-дальгові, що так він і нидітиме разом із конем своїм, не ївши, не пивши і не спавши, поки не минеться лиховісна дія світил небесних, або поки могутніший якийсь чарівник не розіб'є тих зловорожих чарів...
На щастя, він помилився в тих своїх думках, бо як тільки зоря вранішня зазоріла, до корчми під'їхало четверо вершників, добре одягнених і споряджених, з мушкетами при сідлах. Загрюкали вони щосили До брами заїзду, бо ще зачинена була, і Дон Кіхот, що навіть у такому стані вважав себе за вартового, покрикнув до них дужим і гордим голосом
- Рицарі чи зброєносці, чи хто ви там єсте, не годиться вам до брами сього замку ґвалтом добуватись, бо річ ясна, що такої ранньої години всі замчани ще спочивають, та й не подоба фортецям одчи- [285] нятися, поки сонце праведне проміння свого на весь світ не розпросторить. Тож звертайтеся й чекайте, аж день білий настане, тоді ми ще подивимось, чи варто вас упускати, чи ні.
- Де той у біса замок, де фортеця - гукнув один вершник.- Не гайте нас цими дурними церемоніями! Якщо ви господар заїзду, то кажіть нам одчинити тільки коні тут погодуємо та й далі рушимо, бо спішно нам діється.
- Чи вже ж то, рицарство моє, скинувся я на господаря заїзду - спитав Дон Кіхот.
- Не знаю, на кого ви так скинулись,- одказав другий вершник,__
тільки знаю, що дурниці мелете, називаючи цю корчму замком.
- Бо се і єсть замок,- заперечив Дон Кіхот,- і то найкращий на всю околицю, бо властителі його тримали в руках берло, а на голові корону носили.
- А може, навпаки на голові берло, а на руках корону - спитав єхидно подорожній.- Певне, в сьому заїзді кумедіянти якісь отаборилися, що звикли носити берла й корони, про які ви говорите. Не думаю, щоб у таку задрипану корчму, в такий загумінок завертали коли особи, гідні справжнього берла й справжньої корони.
- Не знаєте ж ви світові ладу,- сказав тоді Дон Кіхот,- коли вам невідомо, які пригоди трапляються мандрованим рицарям.
Товаришам вершника, який розпочав розмову з Дон Кіхотом, набридло слухати ті теревені, і вони загрюкотіли у ворота ще дужче, аж корчмар пробудився та, либонь, і всі

читати