Завантажити

треба сказати, не було жодного вікна, що в поле б виходило, за виїмком відтулини в амбарі, кудою солому надвір викидали. Коло сього ж то віконця причаїлись дві полудіви і стали дивитись на Дон Кіхота, як він сидів на коні і, спершись на списа, зітхав час від часу так тяжко та смутно, ніби з кожним зітханням душа йому з тіла відлітала. А ще почули, як промовляв він тихим, чулим та любосним голосом
- О володарко моя, Дульсінеє Тобоська, вершино краси людської, глибино й безодне мудрості, скарбнице люб'язності, виталище доброчесності, взоровзоре всього непорочного, благовісного й відрадісного, що тільки є на світі! Скажи, чим у сій хвилі бавиться твоя велич Може, зносиш ти мислі свої високі до вірного твого рицаря, що з вольної своєї волі, аби лише тобі услужити, на різноракі і незчисленні небезпеки життя своє наражає Повідай мені про неї хоч ти, о вночішнє три-образне світило! Можливо, споглядаєш ти нині заздрим оком на її незрівнянний образ, як вона походжає собі по кружганку пишного свого палацу або, злігши на балкон грудьми, про те гадає, як би, честі своєї не вронивши і гідності не вщербивши, втишити муку палкую, що безталанне серце моє з її причини приймає, про те думає, яке б мені дати блаженство за страждання мої, яку відраду за мою журбу, яке життя за смерть мою, яку, врешті, нагороду за вірную мою супроти неї службу! А ти, о Фебе-Аполлоне, що, певне, спішиш уже запрягти коні свої золотії, аби з самого рання виїхати назустріч володарці моїй, як тільки узриш її - благаю, вклонися їй од мене низенько. Та дивлячись на неї і вітаючи ЇЇ, не важся торкатися устами ланит її, бо я запалаю ревнощами дужче, ніж ти колись палав до вітроногої гордівниці, що за нею вганявся єси до знемоги чи то по долинах Фессалійських, чи то по берегах Пенея,- не пам'ятаю вже гаразд, якими світами ти гасав тоді, закоханий і ревнивий...
Та на сім слові корчмарівна перебила жалібне Дон Кіхотове просторікування; вона озвала рицаря й сказала
- Пане мій і добродію, чиніте ласку і під'їдьте сюди!
На той озив її і оклик Дон Кіхот повернув голову і при місяці, що саме на всю свою ясоту розсвітився, побачив, що гукають його з амбару, а отвір той здавався йому вікном, та ще й з позлотистими ґратами - інакше, на його думку, й не могло бути в такому пишному замкові, за який він мав ту корчму,- і в його божевільній уяві, як і минулого разу, виник образ чарівливої панянки, дочки власниці того замку, яка, не маючи більше змоги поборювати в собі пристрасть [283] любовну, знову домагається його кохання. З сією думкою, щоб ніхто не смів закинути йому неґречності або невдячності, він підібрав повіддя Росинантові, під'їхав до отвору і, побачивши двох дівчат, промовив
- Жаль мені за вас превеликий, ясновельможна панно, що помисли ваші любовні до того спрямовані серця, котре не має можності такими почуттями назустріч озватися, яких заслуговують краса ваша і цнота,- лише не виніте за те нещасливого мандрованого рицаря, котрому Амур заборонив зносити мислі до будь-якої іншої особи, крім тієї, що від хвилі, коли він скинув на ню очима, сталася єдиною над його серцем царицею. Даруйте мені, ласкава панно, вертайтеся до вашого покою і не ясуйте мені почуттів ваших, аби не мусив я знову невдячником показатися. Як же з любові до мене ви бажаєте, щоб я прислужився вам у іншій якійсь, не любовній справі, то скажіть мені - клянуся йменням далекої і солодкої ворогині моєї, що я тут же вчиню вашу волю, дістану вам, коли хочете, навіть пасмо Медузиного волосся, того ворушкого гадюччя, а як скажете, то й проміння сонячного, що в кришталі ув'язнене.
- Моїй пані нічого такого не треба, пане лицарю,- відповіла йому на те Маріторна.
- А чого ж вашій пані треба, о мудра дуеньє - спитав Дон Кіхот.
- Тільки вашої прекрасної руки,- сказала Маріторна,- аби, доторкнувшись до неї, остудити хоч трохи палку жагу, що привела її до сього вікна з немалою для честі її небезпекою, бо як застане її панотець, то пошаткує на капусту, що й вуха цілого не лишиться.
- Хотів би я бачити, як він се зробить! - вигукнув Дон Кіхот.- Нехай бережеться, як не хоче добутися найганебнішої смерті, якою будь-коли помирав отець, що важився піднести злочинну руку на ніжне тіло закоханої дочки своєї.
Маріторна була впевнена, що рицар таки подасть руку, якої від нього зажадали, і, обміркувавши наперед, що мала робити, скочила од віконця того хутенько до стайні, взяла там обротьку Санчового осла і миттю назад вернулася. Дон Кіхот тим часом став уже ногами Росинантові на сідло, силкуючись дотягтися до того, мовляв, грато-ваного вікна, за яким у його уяві стояла зранена любов'ю панянка, простягнув їй руку і промовив
- Возьміте, панно, сюю руку, вірніше кажучи, сюю покарницю всякого ледарства на світі; возьміте, кажу, сюю руку, до котрої ніколи ще не приторкалась жіноча рука, навіть рука обранниці моєї, якій належу я цілим тілом і душею. Не на те вам подаю її, абисте її цілували, іно на те, абисте поглянули на сплетіння її сухожиль, на зчеплення мишиць, на розгалуження тугих та широких її жил і

читати