Завантажити

знали, що ти був десь в Алжірі, а з одягу твого й товаришів твоїх бачу, що якимось чудом вам пощастило врятуватися з неволі.
- То правда,- відповів молодик.- Встигнемо ще все розказати.
Тоді й інші прибережники, почувши, що ми втекли з полону, позіскакували з сідел; стали навперебій пропонувати нам своїх коней, щоб доїхати до міста Велес-Малага, що лежало звідти за яких півтори милі. Дізнавшися, в якому місці ми висадились, деякі з них пішли туди, щоб забрати човна до міста, а інші посадили нас до себе на забедри, хто кого. Зораїду взяв до себе дядько нашого молодого товариша. Зустрічати нас вийшло все місто, бо один прибережник поскакав був наперед і сповістив про нашу втечу з неволі. Не так же дивувались люди на невольників утеклих і на маврів-бранців (до них давно вже звикли бережани), як на Зораїдину пишну вроду вона в ту хвилину була особливо гарна, вся аж сяяла з радості, що скінчилась нелегка дорога, що вона прибула безпечне в християнську землю; на личку їй грав такий знадливий рум'янець, що я міг би присягнути (не думаю, щоб захоплення мене осліпило) другої такої чудовної істоти немає на цілім світі, принаймні я ніде не бачив.
Ми всі подалися навпрост до церкви, щоб подякувати Богові за даровану нам ласку; як зайшла туди Зораїда, сказала, що бачить там образи, схожі на Лелу-Маріям. Я їй пояснив, що ото ж вона і є намальована, а потурнак розтлумачив їй, як міг, що на якій іконі зображено, щоб вона їх шанувала і поклонялась їм так, ніби то й була та сама Лела-Маріям, що до неї промовляла. Зораїда, дівчина зроду розумна й кмітлива, зразу збагнула все, що їй про ті образи розповіли. Після церкви нас повели до міста і розібрали по домах. Нас із Зораїдою запросив до своїх батьків той молодий невольник, що тікав разом з нами; ті люди, досить заможні, привітали нас так само щиро й приязно, як і рідну свою дитину.
Шість день пробули ми в Велесі, а потім потурнак, зібравши потрібні відомості, подався до Гранади, щоб там за посередництвом святої інквізиції повернутися в лоно праведної церкви; решта врятованих невольників теж пороз'їздились хто куди. Зостались тільки ми з Зораї- [274] дою; за ті таляри, що дав їй із своєї ласки француз, я купив їй під верх осла, на якому вона оце й приїхала. Досі був я їй за вітця і за слугу, а не за мужа; тепер ми їдемо довідатись, чи живий іще мій батько і чи братам моїм краще в житті повелось, ніж мені. Правду кажучи, як подумаю я, що небо послало мені таку супутницю, як Зораїда, то не хочу просити собі якоїсь щасливішої долі, бо вище я її все одно не оціню. Я подивляю безмежне терпіння, з яким Зораїда зносить оці злигодні й нестатки, схиляюсь перед її пристрасним бажанням стати християнкою і хочу служити їй до останнього мого подиху. Це величезне щастя - відчувати, що вона належить мені, а я їй, але щастя це затьмарюється і закаламучується непевністю, чи знайдеться де в рідному краї куточок, який прихистить мене з нею. Адже стільки часу минуло, може, панотець мій і брати вже нанівець звелись, а може, а може, й повмирали - хто ж тоді мене тут, як рідного, привітає
Оце ж вам, панство моє, і вся моя історія; наскільки вона незвичайна і наскільки цікава - судіть, здорові, самі. Я ж із свого боку можу тільки додати, що хотів був розповісти її коротенько й стисло; може, це мені не зовсім удалось, але я й так, аби не набридати вам зайвою балаканиною, пропустив чимало всяких подробиць.

РОЗДІЛ XLII,
де оповідається про те, що сталося в корчмі далі, та ще про всякі цікаві речі
По сім слові невольник замовк. Тоді обізвався до нього дон Фернандо
- До правди, пане капітане, майстерність, з якою ви оповіли нам сю незвичайну історію, цілком відповідає небуденності й незвичайності самих подій усе в ній дивне напрочудо, всі оті пригоди сприймаються слухачами з неослабною цікавістю. Ми слухали вашу розповідь за такою уподобою, що хоч би вона й до самого рана протяглася, слухали б іще й не наслухалися.
Після цієї похвали парох та інші присутні почали навперебій пропонувати капітанові свої послуги, обіцяючи допомогти йому по спромозі своїй; ці щирі й дружні почуття сповнили радістю капітанове серце. Найдужче, мабуть, упадав сам дон Фернандо він запрошував капітана їхати з собою, кажучи, що вмовить брата свого, маркіза, аби став Зораїді за хрещеного батька, і сам усе зробить, аби капітан зміг повернутись до рідного гнізда з почестями й вигодами, які подобають його особі. Невольник подякував за ласку з витонченою чемністю, але відмовився від усіх тих люб'язних пропозицій.
Тим часом вечір не стояв як уже зовсім споночіло, до корчми під'їхала якась карета в супроводі кількох верхівнів. Подорожні попросились на нічліг, але господиня одказала, що у всьому заїзді не знайдеться і от стілечки вільної місцини. [275]
- Для кого, може, й не знайдеться,- сказав один із верхівнів, що в двір уже вступили,- а для пана авдитора повинно знайтись.
Почувши такий титул, корчмариха збентежилась і сказала
- Бачите, пане, в чім тут сила - у нас немає ліжок. Якщо його милость пан авдитор возить із

читати