Завантажити

'пані моя,- відповів я,- але тільки з тобою. Жди мене в п'ятницю і не лякайся, коли нас побачиш. Ми неодмінно поїдемо в християнську землю разом.
Я розтлумачив їй усе якомога, і вона, здається, зрозуміла (адже ми й листовно були вже домовились) - обхопила мені шию руками і рушила непевною ходою до будинку. Тут сталось таке, що були б ми пропали, якби небо не судило інакше йдемо ми з нею отак обнявшись, аж батько вернувся, турків уже прогнав, і побачив, що ми собі вдвох. Завважили й ми, що він на нас дивиться, та тут Зораїда не розгубилась не одскочила од мене, а, навпаки, ще дужче притулилась, голову мені на груди схилила, коліна під нею гнуться - от зомліла, та й уже, а я теж удав, ніби її хоч-не-хоч підтримую. Батько підбіг, побачив таке діло, став питати, що з нею, а не діждавши відповіді, сказав
- То вона перелякалась, що ті собаки до нас вломилися, от і зомліла, сердешна.
Одірвавши дочку від мене, він пригорнув її до серця, а вона зітхнула, розплющила очі (на них і досі бриніли сльози) і промовила, звертаючись до мене
- Амші, кристияно, амші! (Іди, християне, іди!) А батько їй
- Та що йому йти, доню, адже він тобі нічого лихого не зробив... А турки вже пішли. Не бійся, голубонько, не тривожся, усе гаразд. Кажу ж тобі, я попросив їх, і вони вилізли, кудою влізли.
- Правда ваша, то вони її переполошили,- обізвався я до батька,- та коли вже вона каже мені йти, не хочу їй прикритися. Зоставайтеся ж із миром, а як дозволите, то, може, я ще коли прийду в ваш садок по зілля, бо казав мій пан, що на салату ніде нема кращого, як у вас.
- Приходь, коли хочеш,- відповів Хаджі-Мурат.- Се дочка моя не того сказала, що на тебе чи на інших християн досаду має, а, певне, турків хотіла прогнати чи, може, нагадувала тобі, щоб до зілля свого йшов.
Тоді я зразу ж попрощався з ними обома; Зораїда пішла з батьком, і з личка... знати було, що серце в грудях їй надвоє крається, а я никав по всьому саду, нібито зілля шукаючи, та розглядав усі входи й [266] виходи, дивився, як там будинок замикається, і прикмічав усяку дрібницю, що могла б у нашому ділі так чи сяк придатися. Роздивився, розглянувся та й пішов до товаришів своїх, розповів їм і потурна-кові, як там і що, а сам не міг уже діждатися тої хвилі, коли безтри-вожно зможу впиватися щастям, яке фортуна послала мені в подобі чарівної вродливиці Зораїди.
Ну, та час не стояв на місці, і ми нарешті дочекалися жаданого дня, сподіваної години. Все вже в нас було заздалегідь добре зважено і пильно обраховано, всі дотримували ухваленого плану, тим-то справа вдалась нам якнайліпше. В п'ятницю, тобто другого дня по моїй розмові з Зораїдою, як тільки звечоріло, потурнак закинув якоря в затоці якраз проти того місця, де жила прекрасна мавританка. Християни, що мали сісти на весла, попричаювались хто де поблизу того будинку. Вони чекали мене з радісною нетерплячкою і поривались ударити якнайшвидше на фелюку, що перед самими очима в них стояла; не знаючи нічого про нашу угоду з потурнаком, вони гадали, що доведеться силою собі волю здобувати і тих маврів у фелюці перебити. Скоро забачили, що я йду з товаришами моїми, зараз вибігли всі назустріч. Брами міські були на ту пору вже позачиняні, і кругом ніде не було видно душі живої. Деяку хвилю ми вагались, що нам перше робити - чи зразу по Зораїду йти, чи впорати спочатку маврів-багаринів, що в фелюці на гребках сиділи. Поки ми там собі міркували, надійшов потурнак і спитав, доки ми будемо длятися; зараз саме найліпша пора, маври ніякого опасу не мають, багато хто вже й спати вклалися. Ми сказали йому, що нас турбує; він заявив не вагаючись, що першим ділом треба судно захопити - це справа легка й цілком безпечна, а тоді вже можна й Зораїду піти забрати. Ми на те пристали і, не гаючи даремне часу, пішли під його проводом до фелюки. Потурнак перший скочив на поміст і, добувши криву шаблюку, закричав по-мавританському
- Ані руш ніхто, бо тут вам і смерть!
Тим часом майже всі християни вибрались уже на поміст. Полохливі маври як почули, що їхній раїс отак на них кричить, то ніхто й до зброї не хопився (та мало в кого вона й була), і всі мовчки далися зв'язати; наші загрозили невірам, щоб не зривались гукати, бо буде всім секим-башка, і швидко поскручували їм руки. Після того одна половина наших зосталась маврів вартувати, а друга рушила знову ж таки під проводом потурнака до Хаджі-Муратовського двору. Ми вже збирались виважувати хвіртку, як вона сама одчинилась, мов чудом яким, так наче й замкнута не була. Тихо й без галасу дійшли ми до самого будинку, так що ніхто нас і не помітив.
Красуня Зораїда вже виглядала нас із вікна. Зачувши кроки, вона спитала пошепки, чи ми нізарані (себто християни). Я відповів, що християни, і попросив, щоб вийшла до нас. Упізнавши мене, вона не вагалася більше ні хвилі і, не говорячи слова, збігла мерщій униз. Одчинила двері і з'явилась перед нами в такій красі і пишноті, що ніяким пером не списати. Як я її побачив, зараз ухопив за ручку і перший по-Цілував її; так само зробив потурнак, а за ним

читати