Завантажити

тепер, як мене не буде, ніхто не заважатиме їй хіть свою паскудну тішити. І того не думайте, що вона зреклась віри своєї тому, що ваша краща вона просто дізналася, що в ваших краях вільніше блудувати можна!
Я і ще один утікач тримали його за руки, щоб він знов, буває, не вкоїв якого лиха, а він усе кричав, звертаючись тепер уже до Зораїди
- Ах ти ж безсоромнице така, безрозумнице! Чи тобі засліпило, чи тобі ум одібрало, що ти далася в руки цим невірним собакам, цим одвічним ворогам нашим Будь проклята година, коли я тебе спородив, будь прокляті достатки й розкоші, в яких я купав тебе!
Побачив я, що не скоро він до кінця договориться, і поспішив висадити його на землю, та він і там не вгавав, лементував і кляв на всі заставки, взивав до Магомета й Аллаха, щоб вони нас побили, знищили, до ноги повигублювали. Ми одчалили од берега й пішли знов у море під вітрилами, уже не чути було, що він там вигукував, тільки видно, що виробляв смикав на собі бороду, рвав волосся, качався по землі... Ще тільки раз почули, як, натуживши голос, гукав навздогінці
- Вернись, доню моя кохана, вернись до мене! Я тобі рсе прощу! Оддай тим людям гроші, вони вже все одно їхні, а сама вертайся до батька старого, утіш його в тузі, бо як ти покинеш його, то він на цьому дикому березі з жалю сконає!
Чула все те і Зораїда, плакала гірко з розпуки і одне тільки сказати змоглася
- Пошли, Аллах милосердний, щоб Лела- Маріям, що з її ласки я стала християнкою, втішила тебе в горі, панотче мій любий! Аллах бачить що годі мені було вчинити інакше, християни мене силоміць ні до чого не примушували. Якби я навіть не хотіла їхати з ними, якби дома вирішила зостатись, то все одно нічого б не помогло - так пориваюсь я душею до того великого блага, що тобі, панотче мій коханий, таким великим видається злом...
Та коли вона все це говорила, батько вже не чув її, а ми його не бачили; я утішав Зораїду, як умів. Тепер думки наші клопотались передусім плавбою вітер дув погожий, і ми мали певну надію вже завтра на світанні побачити рідні гишпанські береги. Та рідко коли випадає нам (або не випадає ніколи) тішитись повним і безумовним щастям - десь поряд із ним або зразу за ним конче крутиться горе, що затемрює його та захмарює... Так же сталось і цього разу - чи то вже наша недоля була, чи побили нас прокльони, що мавр дочці посилав (страшна то річ, як батько прокляне, хто б він не був). Отож плили в чистому морі з ходовим вітром, розіп'явши паруси й піднявши весла, бо гребти було ні до чого, аж десь у третій годині ночі бачимо раптом - при [271] ясному світлі місячному іде проти нас навперейми корабель-кругляк під усіма вітрилами, у ліву руч трохи забирає, проти вітру викеровуючи, і так уже близько, що от-от черкне; мусили ми вітрила зібрати, а ті й собі на демено чимдуж налягли, аби нам проплив дати. Аж чуємо, гукають із помосту, питають, хто ми і звідки, та що говорили вони по-французькому, потурнак сказав
- Не важтесь ніхто відповідати, бо се напевне французькі корсари, а вони нікого не милують!
Почувши таку осторогу, жоден із наших не обізвався. Пройшли ми трохи вперед, а той корабель за вітром зостася, коли це гармата на нас ізвідти грим, грим! Ядра, здається, ланцюгові були одно щоглу нашу розтрощило, так що вона з вітрилом разом у воду впала, а друге, зразу за ним вистрілене, пробило навиліт фелюку нашу на самій середині, нікого, правда, не зачепивши. Побачили ми, що на дно йдемо, та й давай що є голосу «рятуйте» кричати, давай тих розбишак благати, щоб нас до себе на корабель узяли, бо тонемо. Тоді вони згорнули вітрила і спустили на море човна чи байдарку, куди сіло з десятеро французів озброєних, у кожного мушкет і гніт запалений. Підпливши до фелюки, бачать - вона тоне, а нас багато, забрали всіх і сказали, що то кара за неґречність нашу, бо ми їм на питання не відповіли. Потурнак схопив скриньку з Зораїдиними клейнодами і вкинув у море, так що ніхто і не постеріг. Дістались на той корабель французький харцизи розпитали нас про все, що їм було треба, і обібрали всіх геть до ниточки, у Зораїди навіть каркаджі з ніг стягли. Непомалу засмутилась тим моя Зораїда та ще тяжче я душею засмутився боявся, щоб, відібравши в неї дорогі й коштовні клейноди, не замахнулись розбишаки та той неоціненний скарб, яким вона найбільше дорожила. Але ції люди, виявилось, на одно лиш били - на гроші та на здобич; так така ненаситна була жадоба, що й одяг наш невольницький були б із нас постягали, якби він їм на щось придався... Навіть така вже була між ними думка, щоб нас усіх у парусину зав'язати та в море вкинути, бо вони, бач, хотіли завернути в деякі порти гишпанські, виставляючи себе за бретонських купців, тим і потерпали, щоб ми їхнього розбишацтва не викрили та кари на них не стягнули. Але капітан їхній, той самий, який пограбував любу мою Зораїду, сказав, що буде з нього і сієї здобичі, тож не хоче він у жодні гишпанські порти запливати, а думає перехопитись через Гібралтарську протоку затемна, чи як там уже вийде, та й прямувати до Ля Рошелі,

читати