Завантажити

звідки вони на плюндрування вирядились. Тоді вони вирішили одступити нам того човна, що на кораблі мали, і дати якого там припасу, щоб нам на недовгу вже подорож вистачило; так же вони й зробили другого дня, коли перед нами замріли гишпанські береги. Як ми їх забачили, зраділи несказанно, забули вмить усі біди, всі злигодні наші, ніби нічого того й не зазнали. Сказано, з неволі на волю вирвались!
Так як ув обіди посадовили нас у човен, дали нам води два барильця і сухарів трохи, а капітан - не знаю вже, з якого дива на нього милосердя таке найшло,- дав красуні Зораїді, як вона у човен сідала, сорок золотих талярів і не попустив людям своїм одежі з неї здерти, тієї самої, що ви на ній тепер бачите. Ми сіли в човна і подякували фран- [212] цузам за ласку, не виявляючи своєї досади. Вони поплили в чисте море, керуючи деменом до протоки, а нашим дороговказом була рідна земля, що мріла перед нами в далечині. Гребці рвали хвилі з усіх сил, і над захід сонця ми були вже зовсім близько од берега мали надію, що вийдемо на землю ще заки споночіє. Та вечір був безмісячний, небо хмуре й темне, а місце нам не по знаку, то й не важились ми так навмання причалювати. Дехто, правда, інакшої був думки треба, казали, притьмом до берега пристати, хоть би й до скелястого та дикого, щоб не нарватись часом на морських розбишак тетуанських; вони,було, осмерк-нуть у Берберії, а освінуть коло гишпанських берегів - пошарпають, кого трапиться, та й гайда знов додому спати. Гадали ми туди й сюди, врешті стали на тому, що треба плисти помалу до берега і, як хвилі на морі не буде, висадитись де вже Бог дасть. Так як опівночі ми підплили до обніжжя здоровенної та височенної гори, вона підступала не до самого моря, то вже можна було знайти якийсь пришиб. Човен уткнувся в пісок, ми повискакували на берег, поцілували землю і з відрадісними, щасливими слізьми зложили дяку Господеві Богу нашому, що незмов-ленну в такій небезпечній подорожі появив нам ласку. Витягли човна на берег, взяли той припас, що в ньому був, і побралися на гору; височенько вже піднялись, а хвилювання сердечного ніяк не могли вгамувати, аж не вірилось якось, що стоїмо оце на християнській землі.
Ледве могли діждатись, коли вже той світ буде, та таки діждались. Зійшли на самий верх гори і давай розглядатись, чи не видно де оселі якої або хоч колиби пастушої, та як очей не натужували, не доглянули ніде ані душі живої - ні осади кругом, ні стежки, ні доріжки. А проте поклали далі йти - десь же та здибаємо когось, розпитаємо, що се за околиця. Мені було сумно дивитись, як Зораїда моя пішки по тих нетрищах пробирається я вже брав її навіть собі на коркоші, та їй од тієї полегші не легшало, її томила моя втома, і вона воліла йти поруч зі мною. Так і ступала всю дорогу, тримаючись за мою руку, не нарікала, не жалілась, ще й ніби веселенька була. Пройшли ми там чверть милі чи не пройшли, коли чуємо - дзвіночок десь калатає, певна ознака, що череда близько. Роздивляємось навсібіч - аж пастушок під дубом корковим сидить, струже собі кийочка та й гадки не має. Гукнули ми на нього, він підвів голову та як не зірветься на рівні ноги! Згодом ми дізнались, що першими, кого хлопець узрів, були Зораїда та потурнак, вбрані обоє по-мусульманському; от він подумав, що то всі маври з Берберії на нього сунуть, та й чкурнув щоніг до лісу, репетуючи - Маври, маври на нас ідуть! Маври, маври! Гей, до зброї, до зброї! Тії вигуки дуже нас збентежили, і ми вже не знали, що почати. Та потім зміркували, що на ґвалт того чередника розбухається вся околиця і з'явиться неодмінно прибережна сторожа, і сказали потурнакові скинути з себе турецьку одіж та перебратися в єлек, тобто каптанець невольницький; один із утікачів оддав йому свого, а сам зостався в одній сорочці. Здавшись на Божу волю, ми рушили всі туди, куди побіг пастух, щохвилі чекаючи зустрічі з тою сторожею. Наші здогади швидко справдились за яких дві години, ледве ми вибрались з тих нетрів на рівне, побачили з півсотні вершників, які мчали навзаводи просто на нас. Помітивши їх, ми стали й давай чекати. Прискочили [273] вони, аж замість маврів, що вони сподівались, стоять бідні християнські невольники. Зніяковіли всі, спинились, а один і питає, чи то часом не ми так пастуха налякали, що він на ґвалт крик підняв. Я сказав, що ми, і хотів уже розповісти їм, хто ми, що і звідки, як один із наших утікачів упізнав вершника, котрий мене розпитував, і закричав, не давши мені прийти до слова
- Хвала Богові милосердному, панство моє, що він привів нас сюди! Коли я не помиляюсь, ми вже в околицях Велес-Малаги, а якщо неволя не прибила мені до решти пам'яті, то ви, пане, що оце нас питаєте,- Педро де Бустаменте, мій дядько!
Ледве невольник промовив ті слова, як вершник скочив з коня до долу, обняв молодика і сказав
- Ох, небоже мій любий та милий, я впізнаю тебе, це справді ти! А я вже оплакував тебе разом із сестрою моєю, а твоєю матір'ю, та всіма родичами, котрі ще живі. Певне, Господь подовжив їм віку, аби вони діждались цієї радісної хвилі. Ми

читати